Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Лепутіс стояв мовчки і все качав та качав ніжкою торішній жолудь. Потім підняв голову і поправив капелюшок — уже надумався.

— Мені хотілося б так: хай мене трохи підстрижуть, один раз стьобнуть метлюгом і дадуть почитати найтоншу книгу з енциклопедії…

Після такої відповіді гноми знову повеселіли, а веселим завжди більше щастить, ніж злим.

Аліс раптом побачив, що в траві блиснув якийсь вогник. Це був уже не молодий, але дуже перебірливий жених-світлячок, який щороку на Івана Купала запалював ліхтаря і шукав гідної себе дружини. Шюрпе, нагнувшись, заговорив з ним:

— Здоровий будь, світлячку. А ти й досі шукаєш подругу життя? Як успіхи?

— Не дуже, — зморщив лису потилицю жених. — Трапляються всілякі там дівки ластаті — сонечка, смердючі блощиці, цикади-музикан-ти, а порядної, серйозної мурахи і вдень з ліхтарем не знайдеш.

Світлячок позичив їм жаринку і поповз собі, розмахуючи ліхтарем. Гноми кинули ту жаринку в ялівець і, обступивши кружка, почали роздмухувати вогнище.

Джім, Дженні та Розбійник назбирали камінчиків біля озера і з рогатками за поясами рушили перевальцем до Гедрюсового двору. Раптом удалині між деревами вони помітили вогник.

— Гляньте, вогник! — прошепотів Джім. — Бачите — вони ще не сплять. Вогнище палять.

— То це ж іще краще! — зрадів Розбійник. — От дамо!.. Біля багаття видно, як удень.

Тихо перемовляючись, месники звернули до дуба Велетня.

Важко було заснути першу ніч у наметі під липами. На потилиці могозулі, щоки розпухли, де не покладеш голову — скрізь твердо, що не скажеш — усе викликає сміх. А тут ще й Кудлик, шукаючи того, кого він вдень укусив, лизав усіх підряд, вертів хвостом і старався будь-що підлеститися до дітей. Нарешті Гедрюс вивів його, щоб припнути на цеп, а повертаючись, побачив, що в гаю блимає якийсь вогник.

— Ідіть подивіться! — сказав він друзям. — Хтось недалеко від нас розпалив багаття.

— А я знаю хто… — перелякано прошепотіла Расуте. — Це ті розбійники. Вони хочуть напасти на нас.

— То, може, нападімо на них першими? — запропонував Йонас.

— Треба підлізти й подивитися, що вони там роблять!

Усі четверо швиденько вдяглися, взяли хто кия, хто уламок вудлища. Расуте вхопила свої грабельки і, шикаючи одне на одного, щоб тихше розмовляли, почали скрадатися до дуба, біля якого блимав вогник.

Егіс розстелив два листки підбілу оксамитовим боком догори і поклав на них окуляри. Шюрпе на кожне скельце насипав по кілька кристаликів і полив їх гадючими слізьми. Лемтуріс з Алісом розпалили вогнище. Сухий ялівець горів, як порох, ще й потріскував. Усі були поважні і зосереджені.

— Лепутісе, дай-но свого капелюшка, — наказав Лемтуріс.

Лепутіс подав.

— Я в нього покладу сім ягід ялівцю. Шість зелених, а одну спілу, чорну. Хто її витягне, той повинен буде пронести окуляри крізь полум'я ялівцю, як сказано в книзі Шюрпе. Лепутісе, тримай капелюшка, а ми будемо тягти. Як тільки подам команду розтулити кулаки, всі покажіть, хто яку ягоду витяг.

Першим витяг ягоду Шюрпе.

— Сміливіше, сміливіше, — підбадьорював він інших. — Згадайте, для кого ми все це робимо. Він тричі у вогонь кидався!

Міглюс, тягнучи жеребок, мугикав: «Тірльо, тірльо, тір-лір лільо, тір-лір-ля». Єгіс обережно всунув палець і взяв ту ягоду, яку намацав першою. Вай-Вай попросив, щоб Лепутіс ще раз потрусив капелюшка. Лемтуріс підкинув у багаття ялівцю і останнім витяг ягідку.

— Покажіть, — промовив він напівголосно.

Гноми, зібравшись докупи, розтулили свої кулачки. Шість вологих долонь, освітлених вогнищем, тремтіли, і на кожній з них красувалося по зеленій ягідці.

«А де ж чорна?» — майже водночас хотіли всі запитати, але пригадали, що між їхніми долонями не видно Лепутісової. А він, заґавившись, дивився на інших і забув узяти останню, залишену йому ягоду.

— Ось де чорна! — крикнув він, пошарудівши у капелюшку.

Гноми розгубилися. Жодному з них і на думку не спадало, що фатальна ягідка може дістатися саме найменшому і найулюбленішому з них. Адже він тих окулярів, чого доброго, й не підніме. Що діяти? Треба ще раз тягнути жереб.

Поки усі думали-гадали, Лепутіс натяг глибоко на вуха капелюшка, схопив окуляри і, спотикаючись, кинувся з ними у вогонь. Гноми й охнути не встигли, як полум'я підхопило Лепутіса і своєю пекучою долонею ніби підкинуло вгору.

Але то вже був не Лепутіс… Гноми бачили, як із полум'я випурхнула невеличка пташка і, сівши на самому вершечку дуба, дзвінко, аж захлинаючись, защебетала.

Вогонь, наче стомившись від того, що вчинив, почав тьмяніти й гаснути.

Гноми більше його й не роздмухували. Вони стояли, як заворожені, і слухали.

Обидві ватаги забіяк наближались одна до одної.

— Чуєте? Соловейко! — почув Гедрюс Мікасів голос.

— Покажіть де? Я його зіб'ю, — півголосно каркнув Джім.

— Не лякай, не кричи… —попросила Януте. — Я ще ніколи не чула соловейка.

Схвильований голос дівчинки був ніжний, приємний, «як заяча капустка»… — подумав Гедрюс і відчув, що кращої нагоди помиритися з Мікасом Розбійником годі сподіватися.

— Кидаймо до біса ці дрючки! — навмисне голосно сказав Гедрюс і попрямував до дуба, під яким щойно блимав вогник.

— Стій! Руки вгору! — скомандував Джім. Але Расуте йому відрубала:

— Одійди, одійди — не ти ватажок. Де Мікас Розбійник?

— Я тут… — промимрив Мікас. — Що ви тут робите так пізно?

— Ми слухаємо соловейка…

— Соловейка? З дрючками?..

— Гляньте, мої окуляри! — раптом крикнув Гедрюс. — Звідки вони тут узялися?