Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

Усе, що тут написано, — щира правда!

Восени відпочивав я в українських Карпатах. Якось мандрував по горах, збирав гриби та ожину і непомітно забрів у таку далечінь, де ще ніколи не бував. Стомився, присів на пеньок і оглянувся. Довкола приємно пахне прижухла трава, ласкаво пригріває сонечко. Красиво, мов у казці.

Аж раптом мені здалося, що зовсім недалечко хтось тихенько розмовляє.

Я придивився, але нікого не помітив. Ступивши кілька кроків у той бік, звідки чувся голос, я обережно відгорнув смерекову гілку і побачив… маленького слоника. Він сидів собі на галявинці й гомонів з їжачком.

Я здивувався. Ніколи ще не бачив слоників у лісі і тим більше, не чув щоб вони розмовляли людською мовою!

Звірята мене не помічали й продовжували свою балачку — про ліс, про погоду, про те-се. Аж ось їжачок попрощався зі слоником, дрібно ступаючи маленькими лапками по траві, почимчикував у своїх справах. Слоник залишився на галявині. Він заплющив оченята й задрімав. Я тихенько, щоб не сполохати, вийшов на галявину і тихенько промовив:

— Привіт!

Слоник повернув голову в мій бік, здивовано оглянув мене з ніг до голови і відповів:

— Привіт!

Я вщипнув себе, але видіння не зникло. Зрозумів, що мені це все не здавалося і слоник справді вміє розмовляти людською мовою. Щоб він не втік, я про всяк випадок попередив:

— Не бійся, я тебе не ображу! — і запитав: — Як тебе звати?

— Дзвоник!

Слово за словом, розговорилися. Я дізнався, що Дзвоник живе в Чарівному Лісі, де всі знають людську мову, бо ходять до школи. Він — першокласник. А ще Дзвоник розповів мені дуже цікаві історії про своїх друзів та їх пригоди, про свій ліс. Вам теж буде цікаво їх почути.

Отож, перегорніть сторінку і двері до Чарівного Лісу відчиняться!

Живе у Чарівному Лісі слоник. У школу він ходити не любить. І не тому, що йому не подобається навчатися. Навпаки — дуже подобається. Але, на відміну від інших учнів-звірят, він такий великий і незграбний, що завжди на когось випадково наступає. Не рятує навіть дзвіночок, що йому мама до хвоста прив'язала, — то через нього слоненя прозвали Дзвоником. Коли це трапляється, він скрикує «ой», миттю червоніє від сорому й просить вибачення. А дзвоник на хвості жалібно дзеленчить.

Лісові школярі зі слоненям не дружили, а всіляко оминали. Хто ж хоче, щоб його розчавили? Навіть якщо випадково!

Отож слоник Дзвоник був самотній. Звісно, в нього були і мама, і татко, але ж вони дорослі. А йому так хотілося мати друзів…

А ще слоник мав мрію. Таємну мрію. Він хотів бути чаплею. Дорога від школи до дому стелилася вздовж берега лісової річки. Там мешкала сіра чапля Леля. Була вона струнка й тендітна, з довгим ногами і гнучкою шиєю. Щоразу, коли слоник Дзвоник повертався зі школи, він зупинявся і, зашарівшись від сорому, довго милувався чаплею. Як він їй заздрив!

«Чому я народився слоном? Чому не тендітним і легкокрилим птахом?» — часто запитував себе слоник і гірко зітхав. — «Якби я був чаплею, то нікому не завдавав би болю. Мене б ніхто не цурався, я мав би багато друзів. А так…»

Та одного разу все змінилося.

Був літній день. Такий спекотний та гарячий, що всі звірята розбіглися у пошуках затінку й води. Лише мурахи, як завжди, працювали. Кожен літній день для мурашника — на вагу золота. Ще зранку уся комашня-мурашня розповзлася по лісовій галявині, вишукуючи їстівні запаси. Удома залишилася лише мурашина Мама: вона гляділа яйця, з яких невдовзі мали вилупитися манюні мурашки.

Раптом поряд із мурашником зайнялася суха трава. Пожежа, пожежа!!!

Усі кинулися гасити полум'я. Комашки відерцями з лушпиння зернин та бочками з жолудевих капелюшків носили воду зі ставка. Допомагали й інші комахи, хто чим міг, та все намарно. Вогонь підкрадався усе ближче. Ось-ось полум'я сягне мурашника. А тоді — жах! Він умить спалить мурашину Маму та всі яйця.

Старий мураха П'ятилап швидко виліз на соломинку, що високо стриміла над землею, і став наказувати мурашкам:

— Гей, Клишоногий, бери братів і мерщій по воду!

Клишоногий та сотня його братиків миттю кинулися до найближчої калюжі.

— Довголапки! Ви — по пісок! — П'ятилап вказав мурашкам-сестричкам на найближчий піщаний горбок.

— Вусику! — покликав він найспритнішого мураху. — Біжи по допомогу! Знайди великих звірів! Довго ми не протримаємося, — старий ледве тамував сльози.

— Я знайду! Ми врятуємося! — малий Вусик помчав, аж підстрибував.

Слоник Дзвоник, як звичайно, сидів на бережку й милувався чаплею, коли на нього наскочив Вусик. Слоник був такий величезний, що мураха навіть не впізнав у ньому звіра, подумав, що то біла скеля.

«Такий велетень, мабуть, і з пожежею впорається, — подумав малий. — От тільки як його покликати».

— Слон! — щосили гукнув мураха. — Слонику!!!

Але хіба міг слоник почути писк мурашки.

Тоді Вусик зібрав усі свої мурашині сили і штурхнув слона, а тоді забарабанив лапками по грубезній шкірі. Теж не допомогло. Сидить собі слоник, не ворухнеться.

«Треба щось вигадати, — почухав мураха потилицю. — О, знаю!»

Вусик виламав найбільше стебло з пухнастим кінчиком, підліз слонику під ступню і заходився її лоскотати.

— Хто це мене лоскоче?! — озирнувся Дзвоник, але нікого не побачив.

Раптом йому здалося, що хтось пищить у траві.