Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Я вже знаю рецепт! — обізвався Шюрпе, показуючи книжку із закладеною в ній травинкою.

Гноми вмить оточили його, неначе бджоли свою матку. Учений розгорнув книгу, відкашлявся і почав читати:

— «Скло, крізь яке можна побачити фей, ельфів та гномів, — водив він травинкою під словами, — а також почути те, що інші не чують, робиться так:

По-перше, треба взяти пучку рожевих кристаликів чи піску, які можна дістати на дні озера. Ними звичайно користуються раки, щоб установити рівновагу. Вони мають спеціальну кишеньку, або, кажучи по-науковому, апарат, завдяки якому, коли в нього покласти того піску, раки починають відчувати глибину води і положення свого тіла. А це значить: захоче він — перевернеться, не захоче — плаватиме на животі. Захоче плисти задки — попливе, захоче вперед головою — теж зможе. Все це не так важливо, але хочемо попередити, що ті кристалики раки дуже високо цінять.

По-друге, необхідно дістати гадючих сліз. А це зробити так само важко, як викресати із води вогню.

І третє — на кожне скельце окулярів треба покласти кілька кристаликів і капнути по три сльозини. А на сході місяця ті окуляри необхідно пронести крізь полум'я ялівцю. Це завдання важче, ніж обидва попередні, разом узяті. Та якщо по-справжньому захочеш, то нічого важкого тут немає. Бажаємо успіхів!» Усе, — сказав Шюрпе і гучно закрив книгу.

Усі гноми деякий час зосереджено обмірковували слова Шюрпе.

— Ну, як? Візьмемося чи ні? — запитав ватажок.

— Візьмемося, — відповіли гноми.

— Спробуємо…

— Хоч загинемо, але зробимо! Хай Гедрюс у цих окулярах побачить більше, ніж інші без окулярів. Він гідний того.

Лише один Лепутіс мовчки чухав потилицю. Ото добре було йому гратися з Расуте… Але для зітхань гноми не мали часу. Треба ладнатися в експедицію на дно озера. Щоб підбадьорити свого майбутнього помічника, Міглюс весело затягнув третю строфу похідного маршу:

Щебіт, щебіт, птахів трелі Біля тих яєць строкатих, Що пастеллю й аквареллю Встигли ми розмалювати!

Гедрюсові мама й тато мали так багато клопоту й роботи, що навіть не помітили, як у їхнього сина зникли десь окуляри.

— Господарюй тут, — сказала мама, виходячи рано-вранці з дому, і загадала безліч роботи, з якою Гедрюс мав упоратися. — Та ще дивися, щоб Расуте не пішла сама купатися.

Гедрюс почував себе так, ніби він уже дорослий: корова Ряба, кури, поросята, квочка з курчатами, кіт Смугастий, Кудлик — усі дивилися на нього, як на свого годувальника й господаря.

— Кукаріхо-хоо! — кричить півень, бажаючи цим сказати: «Гедрюсого-го!» або: «Гедрюс — справжній господар». Та коли Гедрюс доручав Расуте піклуватися про кота і песика, то цей підлабузник, бувало, і їй співає:

— Кукаріхо-хоо! — тобто: «Расуте — ото господиня!»

Вони нагодували худобу, насипали курям проса і, перевівши корову пастись на інше місце, одв'язали Кудлика й пішли утрьох шукати окуляри. Кудлик сьогодні був, на диво, жвавий і в доброму настрої. Дорогою він весело гавкав на курей, ворон, овечок, обнюхував кожний кущ. Расуте запевняла, що песик обов'язково знайшов би окуляри, коли б знав, які вони на вигляд, і коли б умів нюхом чути скло.

Отож Гедрюс цілу дорогу сушив голову над тим, як би Кудликові все це пояснити. Думав, думав і врешті надумався. Він намалює окуляри на шибці у сусідки Пашеленє, а Кудлик роздивиться на них і обнюхає скло.

Пашеленє не було вдома, а її замурзаних малюків-близнят доглядала старенька згорблена бабуся, яка шкандибала тільки тоді, коли опиралася аж на дві палиці. Коли бабуся одійшла, Гедрюс підкрався до вікна, подмухав на шибку і намалював на ній великі окуляри.

Близнята в той час сиділи на підлозі, сьорбали кисляк і заїдали картоплею. Почувши, що коло вікна щось діється, вони поприкусували зубами ложки і припали до шибки.

Поспішаючи, щоб не зник малюнок, Гедрюс схопив занепокоєного Кудлика, якого Расуте тримала за загривок, і підняв до вікна. Але собака, притуливши носа до шибки, насамперед подивився у хату. Було жарко, Кудлик, широко роззявивши рота, хекав, і його довгий червоний язик прилип до прохолодного скла. Малята, побачивши собачу пащу, заверещали не своїм голосом, покидали ложки і прямо через кисляк та картоплю кинулися до бабусі…

— Вовк! Вовк у вікно заглядає!.. — Поки бабуся втямила, що до чого, обійшла кругом хати, Гедрюс, Расуте і Кудлик були вже на тому місці, де побилися хлопці.

На превеликий жаль, Лемтуріс ще не міг сказати дітям, щоб вони не журились і не шукали окулярів. Сьогодні надвечір експедиція гномів збиралася спуститися в озеро. Якщо їм пощастить дістати рожевих кристаликів, то вони, після короткого відпочинку, вирушать у чагарник шукати гадюку. А коли нарешті окуляри будуть готові, гноми урочисто доставлять їх на спині в їжака. Аліс вестиме його, наче слона за недоуздок, а всі інші крокуватимуть позаду й співатимуть… Про цю приємну й зворушливу хвилину мріяв кожний з гномів, і як шкода, що про неї нічогісінько не знали і не відали ні Гедрюс, ні Расуте.

— А може, — обізвалась Расуте, — окуляри забрав Розбійник? Або, може, він краще за тебе знає, куди їх кинув учора? Ти побудь тут, а я збігаю до озера, подивлюся, може, Мікас там рибу вудить.

Гедрюс, трохи подумавши, згодився. Йому самому з'являтися перед Мікасом якось не з руки, а Расуте — що?.. Вона може піти як шпигун чи натуральна особа. (Він хотів сказати нейтральна — така, яка не належить ні до тих, ні до інших.)

Расуте побігла. Вона знала ту кладку, на якій завше вудив рибу Мікас, і не помилилася: з очерету вже стирчала довга вудка.

— Мікасе! Чи клює? — підійшовши, запитала Расуте.