Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Та Мікас і слухати не хотів. Як тільки він угледів, що окуні з його низки поблискують на воді, то так зміряв Расуте по спині вудлищем, що вона від подиву й розплакатися забула. Що з ним скоїлося? Чому він такий сердитий? Вона лише збагнула, що Мікас окулярів не знайшов, бійка не закінчилася — їй ще не видно кінця.

Надвечір, коли високі сосни затінили сагу Лілей, біля озера з'явилися гноми. Вони підійшли тихо й були чимось дуже занепокоєні. Перед такою небезпечною експедицією жодному з них не хотілося співати. Гноми були озброєні добре вигостреними їжачими голками, хоч ніхто не знав, яка небезпека чекає їх на дні озера.

Всі погодилися, що для спуску в озеро найкраще підходять кремезний Єгіс, знавець усіх тварин Аліс, учений та перекладач Шюрпе і, звісна річ, Лемтуріс. Усі інші полягали на латаття і дивились у воду, доки друзі, поклавши по камінчику в рюкзаки, занурилися в таємничу безодню.

Найпершими відважних водолазів зустріли кілька сріблястих себели-ків. Тільки тому, що вони були занадто допитливі, себелики здолали страх, зупинилися між водоростями і пояснили гномам, що над сагою Лілей панує рак Однорукий, а всім озером володіє сом Великий, якого рибки і в очі не бачили.

— А де живе пан рак? — запитав Шюрпе, і якось дивно замахав та потряс при цьому руками. Коли рибки розмовляють, вони махають плавниками і хвостами, тож себелики його чудово зрозуміли. Вони показали поточений водою камінь — там, у найбільшій пічурці, і жив Однорукий.

Гноми подякували і, гребучи руками, подалися до каменя. Рак до половини виліз із своєї нори, ворушив довгими, як вудочка, вусами і незадоволено поводив очима. Коли гноми наблизилися до нього, в ракових очах не було ані подиву, ані приязні, ані іскри гостинності.

— Добрий день, — привіталися гноми.

— Чого треба? — байдуже запитав рак, навіть не поцікавившись, хто вони і звідки примандрували. Гноми почали розповідати про свій клопіт, а рак щось виловлював довгими вусами і беззвучно ворушив костяними губами. Гноми чемно попросили рожевих кристаликів, пообіцявши Однорукому відробити за них.

— Ми можемо обтинькувати вашу фортецю, — сказали гноми, — пошити святковий костюм або прегарно розмалювати вам панцер.

— Я за модою не ганяюся, — понуро промимрив рак. — Мені й так добре.

Розмальовувати панцер зараз йому справді було ні до чого. В Однорукого давно вже свербіло тіло, і він, ворушачи вусами, думав: «Час уже міняти панцер, хай йому грець. Стирчи тепер кілька тижнів у самій сорочці, поки новий зміцніє».

— Нас ніяка робота не лякає, тільки дайте нам кристаликів, — благали гноми.

— У мене їх немає, — відповів рак. — Зверніться до Пацюка — мого комірника. Напишіть заяву, я накладу резолюцію, тоді підете до нього, і він вам видасть…

— А що вам за те?

— Не знаю. Подумаю, — пробурчав рак і поповз прогулятися. Він справді мав лише одну руку. Друга була маленькою клешнею і висіла на перев'язі під грудьми.

Спочатку гноми зраділи. Виходило, що кристаликів вони дістануть легше, ніж сподівались. Але як у воді написати заяву? Шюрпе спробував, та тільки вода посиніла довкола, а на папері не лишилося жодної літери. Що робити?

— Хіба ж ви не бачите, — сказав Аліс, — що рак глумиться над нами? Папір розмокає, чорнило розходиться — це безглуздя!..

— Ну, Шюрпе, що ти на це скажеш? — запитав Лемтуріс.

— Треба подумати, — відповів учений. — Усе можливо. Треба подумати.

— А скільки ти будеш думати? Місяць, два? — поглузував Єгіс.

— Я піднімуся на суходіл і зроблю все, що зможу. А ви — дивіться… Може, обійдеться й без мого думання.

Що ж — пропозиція слушна. Лемтуріс потиснув ученому руку:

— Думай, Шюрпе. Роби що-небудь. Ми будемо тебе чекати.

Шюрпе викотив із свого рюкзака камінчика і, ніби корок, випірнув на поверхню. Ті, що залишилися, порадившись, пішли шукати ракового комірника.

В лабіринті Пацюка було кілька заплутаних входів. Одні з них виходили на суходіл, інші — крутилися між дерном та корінням, яке висіло над підмитим берегом. Між ними легко було заблудитись і попасти хижакові в лапи.

Гноми вирішили почекати на Пацюка у відкритому місці, звідки краще видно, що діється навколо. Посідали на камінчиках і ну думати-гадати, де б ото Пацюк міг тримати рожеві піщинки.

Довго сидіти не довелося. Пацюк, видно, за ними стежив з-під коріння і, не витримавши, приплив до них сам.

— Здорові! Здорові були! — радо привітався до них.

Лемтуріс та Аліс чудово зрозуміли Пацюка, пояснили, чого гноми прибули сюди, і запитали, чи не зміг би комірник якось допомогти їм. Пацюк запропонував звернутися до начальника саги. Гноми відповіли, що рак порадив їм написати заяву… Тут комірник високо задер голову, показуючи довгі жовті зуби, і весело зареготав. Лемтуріс зрозумів: Пацюк не вірить, що вони зуміють написати.

— Пишіть, пишіть, та поспішайте, — сказав він, переставши сміятися. — Бо незабаром я попливу на полювання, а без мене вам ніхто кристаликів не видасть.

— Шкода буде, якщо не встигнемо, — зітхнув Лемтуріс. — А може, ви змогли б нам показати, які ті кристалики на вигляд? Може, ми дістали б їх десь в іншому місці?

— Будь ласка, будь ласка, спробуйте, — погодився Пацюк і повів їх до кількох чималих черепашок, що всмоктались у дно між камінчиками. Здалеку їх майже не видно було. Пацюк щось їм сказав — черепашки заворушилися, слухняно лягли на бік і розкрилися.

В куточку перламутрової стулки кожна з них мала по кілька прозорих кристаликів, схожих на кристалики цукру, але з ледь помітним рожевим відтінком. Гноми подивились і важко зітхнули.