Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
— Ну, а де ж? Чом же не покажеш, якщо знаєш?
— А навіщо мені показувати, коли ти такий…
— Ну, то покажи дядечкові, а не мені!
Майстер мовчав, він ясно бачив, що і Януте не знала, а говорила лише для того, щоб помститися братові.
— Ну?! — розсердившись, закричав Джім. — Покажеш чи не покажеш?
— Коли б я вела, то знайшла б, — відповіла Януте. — Я ішла б тудою…
— Ото недотепи, — почав дорікати їм Мікас. — Знайшли лисячу нору і загубили. Давай заплющимо очі й понюхаємо — може, хто почує…
Як тільки Джім, заплющивши очі, почав нюхати повітря, Януте підсунула йому під носа порхавку і дмухнула на неї. Вибухнув такий регіт, що навіть ворони перелякались і знялися з сосон. Через гущавину промайнули, пирхаючи, дві сарни. У Джіма під носом наче хто коричневою фарбою мазнув; усім стало весело, навіть Майстер сміявся від душі. А сміх — найкращий лікар, коли що-небудь не ладиться.
Ніби мисливці, що добре відпочили, вони ще трохи покружляли навколо і незабаром опинилися біля невеличкого пагорба, що поріс ялівцем та молоденькими ялинками. Зійшли на нього і побачили вивернутий бурею корч, а біля нього — купку піску, яка й виявила підземне житло лисиці.
— Шкода, що запізнилися, — стиха промовив Мікасів тато і перекрив заступом вихід з нори. — Вечорами вони часто виходять на полювання.
— Але ж ви чуєте, як відгонить? — вигукнув Джім; йому дуже не хотілось, щоб відкладали полювання. — Я думаю, що лисиця вдома.
— Цитьте, цитьте! — попередив Майстер. — Огляньте усе навколо. Повинні ще бути один або й два виходи.
Друга нора була менша, мабуть, лисиця нею рідше користувалася, навіть купка піску під ялинкою вже покрилася травичкою.
Мисливці обламали гілля ялинок побіля нір, розширили отвір і напхали туди ганчірок, паперу, березової кори, облили усе гасом і підпалили. Щоб їдкий дух краще тягло всередину нори, хлопці дмухали і махали піджаками.
Незабаром під землею щось тихо завило, і з однієї нори разом з димом почала вилітати земля.
— Ага! Таки щось попалося! — зрадів Майстер.
— А чому вона так робить? — запитала Януте, витираючи сльози, що виступили від диму.
— Вогонь закопує, хоче погасити, — пояснив їй Мікас і поворушив у норі палицею.
— Бідні лисиці, бідні лисиці… — пожаліла Януте і підкинула у вогонь гіллячок.
— Коли б ми її зловили живою, то варто потримати до зими, — тоном знавця заявив Джім, розводячи друге вогнище. — Взимку хутро краще.
— Шкода — сіті не взяли, — відповів йому дядько Майстер. — Зараз усе взнаємо. Викопаємо і побачимо, чи тут живе одна хитруха, чи більше…
— Але ми все одно хитріші! — пишалася Януте. — Бідні лисички. Ой добре, що ми нору знайшли чи ні?
Мікасів тато почав обережно відкопувати нору. Земля тут була піщана, але заважало коріння дерев. Із глибини ще курівся димок і часом сильно відгонило лисицями. Мікас з Джімом, узявши кийки, стояли на сторожі, бо та розбійниця могла бути ще жива.
— Паліть вогонь з другого боку! — попередив Майстер. — Пильнуйте, бо поки ми тут стоїмо, вона може там прошмигнути!..
Джім ще підкинув паперу та кори.
— Палахкотить. Уже не вилізе, — не встиг Джім вимовити, як Януте закричала, показуючи рукою в папороть:
— Ось вона! Ось! Держіть! Хватайте!
— Де? Де? Чого брешеш?!
Не лише Януте, але й Мікас побачив, як рудохвоста хижачка промайнула між ялинками раз, удруге — і прошелестіла папороттю в гущавину.
— Бач, яка гидота… І як вона прорвалася? — бідкався Розбійник. — Може, була ще одна нора?
— Стривайте, стривайте, — обізвався тато. — Гляньте, що це?
У ямі, засипане землею, лежало рудувате звірятко, не більше за звичайного кота.
— Лисеня! — зрадів Джім.
— Який тоненький хвостик. Бідненьке…
— Дивіться — ще одне! І ворушиться! — Майстер звелів Мікасові потримати мішка, взяв живе лисеня за загривок і підняв його вгору. Звірятко вищирило зуби і голосно засопіло носиком, забитим ущерть землею. Лисеня вчаділо від диму, не пручалось і не дряпалось у мішку, як сподівався Мікас.
Ще трохи прокопавши нору, вони знайшли третє лисенятко — останнє. Воно було наче неживе, та коли Майстер підняв його, лисеня раптом зітхнуло і задриґало ногами.
— Бачите, який артист! — засміявся Джім. — Давайте подивимося, може, й той перший тільки прикидався…
— Ні, цей уже неживий, — промовила Януте, погладжуючи немічну голівку лисеняти. І їй зробилося дуже шкода звірятка. І навіщо вони знайшли ту нору? Чи хоч би це лисеня було живе… Воно ж не винувате, що стара лисиця роздерла індичку й каченятко…
— Ну, бачите, — ніби підтримуючи Януте, промовив Майстер, — а найбільшого злодія так і не пощастило спіймати.
— Вона, видно, прибігла подивитися, — невесело зауважив Мікас, бо і його шкребло за душу: «Не знайде вже лисичка своїх діток, не знайде…»
Одначе на зітхання не було часу. Так чи інакше, а полювання удалося.
Закопали мертве лисеня, засипали нору, погасили головешки і, радіючи за свою здобич, рушили додому.
— А куди ми їх подінемо? — запитала Януте, ідучи за Джімом і погладжуючи товстий кропив'яний мішок. — І як їх доглядати?
Мікас запропонував посадити лисенят у будку для кроликів і потримати, як каже Джім, до зими.
— А чим ти їх годуватимеш? — запитав тато.
— Будемо на ворон полювати, — по-дитячому бовкнув Джім. Навіть Януте
