Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— А як ти на них полюватимеш?

— З лука стрілятимемо. Або сильця поставимо.

— Хтозна, чи сподобається їм вороняче м'ясо?

— Не сподобається, то хай здихають, — відрізав Джім, якому набридли постійні заперечення Януте.

«Якщо не сподобається, — подумала Януте, — я відчиню дверці, і хай собі тікають…»

Уже зовсім стемніло, коли мисливці, галасуючи, прийшли додому. Знайшли кролячу клітку з різним непотребом, спорожнили її, де-не-де позабивали цвяхами, щоб була міцніша, затягнули віконце новим дротом і, покликавши маму, витрусили із мішка свою здобич.

Лисенята забилися в куток і перелякано витріщилися на ліхтар. їхні чорні носики були ще й досі в піску, очі сльозилися від диму, чи від світла, чи найімовірніше від того, що їм було дуже сумно і хотілося плакати.

Тільки-но почало розвиднятися, якась жвава пташка задзвонила «ті-лінь-тілінь-тілінь», щоб ніхто з лісових піснярів не проспав життєдайного, росяного сходу сонця, що обіцяв чудовий день.

Крива змерзла, розплющила очі і здригнулася. Пір'я в неї вже обсохло, але було ще злипле і не розпушене. Крила аж заторохтіли, коли вона спробувала їх розправити й трохи помахати ними.

— Ох, ох, — забідкалася індичка. — Як же там мої сирітки? Треба поспішати додому, додому…

Річка знову стала мілкою і знову — дзюр-дзюр-дзюр — весело жебоніла з камінням, очеретом та сарнами, які прийшли напитися води.

Але враз сарни чомусь тривожно підняли голови і, ворушачи вухами, втупились у ліщину. Та й індичці здалося, наче біля ліщини щось захрустіло. Вона облишила чистити пір'я, витягла шию і добре придивилася.

— О… Доброго ранку, кумонько! — защебетала, побачивши лисицю. — Чи давно на мене чекаєш?

— Щойно прийшла, — відповіла лисиця, озирнулася навколо і підповзла ближче. Вона була зарошена, смутна і, видно, голодна.

— Де це ти так заросилася? Де тебе носило?

— Ох… — голосно зітхнула лисиця. — Не питай.

Лягла під деревом, поклала голову на передні лапи й заплющила очі.

— Не прикидайся, не прикидайся, — кепкувала Крива. — Все одно не впіймаєш мене. Я ще тут посиджу.

— Добре тобі, — відізвалася лисиця, — добре тобі…

— А в тебе що за лихо?

— Домівку мою зруйнували, а дітей димом душили. Одне неживим знайшла, а інші — невідомо де… Запхнули в мішок і понесли.

— Що?! Хто ж це таке міг зробити?

— Та люди ж — хто ж іще, — жалісно завила-заридала лисиця. — Дітоньки мої, казала ж вам, викопайте ще одну нору. Бо я ж одна-одні-сінька, бідна вдова, так набігаюся за день, що й хвостом не поворухну… Куди мені тепер іти? Як вас із біди визволити?

— Ох, ті діти, діти… — підтакувала індичка. — Ти спитай, чого оце я тут ночую? Чи у мене домівки немає? Своїх неслухняних дітей рятувала, а сама ледве живою зосталася.

— Добре тобі, — знову почала лисиця. — Ти домашня птиця. Люди тебе годують, доглядають, а мене собаками цькують, живих моїх діток душать.

— Бо не треба людей кривдити, — відповіла трохи ображена індичка.

— А що я їм лихого зробила? — вигукнула лисиця. — Що я твоєму господареві вчинила?

— Якщо не ти, то, може, інша…

— А тепер зроблю! Якщо моїх дітей не відпустять, усіх курей передушу! І тебе разом з ними…

— Ну-ну-ну… — забелькотала Крива. — Я ж тобі нічого лихого не заподіяла.

— А що мої діти зробили?

— То чом же ти, підстерігши людину, не кусала її? її треба було кусати,а не мене.

— Людину… — прогарчала лисиця. — Мелеш, наче курка. Людина могутня… Але дуже жорстока.

— А ти милосердна? Мені діти з думки не йдуть, додому поспішаю, а ти стовбичиш тут, щоб погубити мене.

— Знаєш що? — відповіла, трохи помовчавши, лисиця. — Ти йди, а я тебе проведу.

— Знаю, як ти проведеш… За шию та в кущі.

— Не кажи того, чого не слід. Я хочу, щоб люди нас разом побачили і щоб без причини мене не звинувачували.

— Ох, ти ж і хитра, ой хитра!.. Але я ще тут трохи посиджу. У мене ще пір'я не висохло.

— Хочеш, я тебе віднесу? Сідай на спину. Я вмію добре плавати.

— Дякую… Вчора і я навчилася, слава богу, — похвалилася індичка.

— Але я дуже тебе прошу, — не вгамовувалася довгохвоста. — Іди швидше додому і покажися господарям. Вони, певно, думають, що тебе вже немає. Може, зрадіють, коли тебе побачать, і моїх лисенят випустять.

— Нічого, коли треба буде — прийду.

— Не будь дурною, — почала сердитися лисиця. — Якщо я захочу, то й пізніше тебе піймаю.

— Пізніше, та не зараз. А я ще хочу хоч раз своїх діток побачити.

— А я, ти думаєш, не хочу?! Якщо ти таке кажеш, заверну в двір і всіх молодих передушу! Тільки ти їх і побачиш, коли повернешся!

Крива зрозуміла, що лисиця не жартує, і, запевняючи, що її діти не винуваті, позирала, де б зручніше перелетіти річечку.

Мікас з Джімом схилилися над кліткою і придивлялися до лисенят. Мисочку з молоком, яку вчора поставили, перевернуто. Чи хоч трохи покуштували, чи розлили й не сьорбнувши? Лисенята були наче жвавіші, але й досі сиділи, забившись у куток.

— Що їм те молоко? — сказав Джім. — Учора індичиною ласували. І тут почувся лемент Януте:

— Крива знайшлася! Крива знайшлася!

Хлопці квапливо