Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Зробимо лук і будемо стріляти. Виголодніють, то й самі обскубуть, — правив своєї Джім, не звертаючи уваги на Гедрюса й Расуте.

Поклали собі тримати голуба в клітці до ранку — може, лисенята наважаться…

— Ходімо, Гедрюсе, — повторила Расуте. — Піймали бідних звірят і знущаються. Та ще її кирпи гнуть.

— Спробуйте ви піймайте, — кинув Мікас.

— Мало ще каші з'їли, — додав Джім зовсім не до речі.

Лише Януте по-дружньому провела їх до хвіртки і сказала:

— Не слухайте їх. Приходьте завтра. Ми будемо окремо гратися.

Гедрюс кивнув головою і весело зафутболив старий кошик. А Расуте навіть не обернулася, — хай усі бачать, що вона розсердилася не на жарт.

До самого лісу брат і сестра йшли мовчки. Коли хто з них і сказав яке слово, то другий не чув його.

Гедрюс думав, що ось уже й канікули кінчаються, а в нього не було жодної цікавої пригоди.

Добре тому Джімові із Каунаса: бродить собі, їздить, як справжній ковбой, — ніхто на нього не свариться, ні роботи ніякої не загадає. Та й Мікасові добре мати такого молодецького, язикатого двоюрідного брата. Скільки він у школі про різні випадки понарозказує, а скільки прибреше про тих лисиць!

А коли вчителька накаже розповісти про канікули, де хто бував, що робив, то Гедрюс тільки й зможе похвалитися, що сома впіймав. (Він сам думає, що то миньок, але тато запевнив, що то був таки сом.) Та ще полов город, гріб сіно, допомагав татові, мамі… Двічі приїздила тітонька Алдуте зі своїми годованцями — і все.

Розказав би про гномів, але ж йому ніхто не повірить. А Мікас, — будь ласка, — підіть у живий куточок, подивіться… І Гедрюс так важко зітхнув, що навіть Расуте спитала здивовано:

— Що з тобою? Чого зітхаєш?

— Нічого. Так собі… Ти, Расуте, не знаєш, де тепер наші гноми?

— В лісі трудяться. Я знайшла одного підосичника — такий червошій-червоний, — мабуть, щойно пофарбований.

— Чомусь вони нам не показуються… — зауважив Гедрюс.

— Може, тому, що ми стали недобрими? Я така сердита зробилася, така… що мене аж на саму себе злість бере.

— А чому?

— А тому… Ніхто мені нічого не купує… Ні форми, ні портфеля.

-— Ти знайди гномів. Буде тобі нудно, коли я до школи почну ходити.

— Не знаю, може, я з ними вже й гратися не буду…

— Аз ким же ти гратимешся?

— Не знаю… Може, я захворію… Я так хочу знову в лікарню.

Вони згадали лікаря Альсейку, потім дідуся — і розговорилися так, як колись дуже давно, і їм обом стало веселіше.

Вони вийшли до озера, й Расуте раптом щось почула.

— Дятел, — сказав Гедрюс.

— Слухай! — заперечила Расуте. — Гномики співають. Чуєш?

Дятел в кузні гатить, гатить — По ковадлі не потрапить, А дятлиха і дятлята Мусять скрізь комах збирати.

«О… Тепер і я чую, — підтвердив Гедрюс, хоч насправді нічого й не чув. А не чув тому, що в голові йому промайнула ось яка думка: «Треба б спіймати хоч двох гномиків і закрити їх у яку-небудь коробочку.

Ото була б здобич! Хочете подивитися — нате мої окуляри. Тільки не: кожному, звичайно… Такий, як Джім, хай собі дивиться на своїх лисиць. Найголовніше — Януте…»

— Завтра тут будуть підосичники, — раділа Расуте. — Завтра прийдемо сюди по гриби, правда?

Але Гедрюс її не слухав. Він і стежки вже не бачив, тож боляче забив ногу. Все думав і думав про гномів і нарешті надумався: найшвидше можна піймати їх сачком, тим, що Януте привезла ловити метеликів. Завтра піде до неї й гарненько попросить позичити йому сачка.

Расуте дивилася на гарячу кашу з вишкварками і, тримаючи в роті ложку, щось думала.

— Расуте, чому ти не їси? — запитала мама. Дівчинка зітхнула, поклала на стіл ложку й сказала:

— І я вже піду до школи, ось!

— Коли? Чого? — не зрозумів тато.

— До школи?.. Читати, писати. Коли Гедрюс ітиме, то і я піду.

— Але ж ти ще мала, Расуте. Ще з рік побігай, пограйся.

— А з ким?! Гедрюс піде, всі підуть… І Януте вже піде до школи.

Казала, й портфель уже має, і форму пошили…

Вона ще щось хотіла додати, але відчула — ось-ось заплаче, коли ще хоч словечко мовить.

— Але ж Януте старша за тебе. У неї вже й зубки випадають.

— Зате я товстіша за неї! — вигукнула Расуте і більше не стримувала сліз.

— Товстіша, але й дурніша, — сердито сказав тато, який дуже не любив сліз. Особливо за столом.

Расуте прикусила губку, злізла з стільця і вибігла надвір. Подивилася крізь сльози довкола: кому б це пожалітися? Побачила Кудлика, який саме виліз із будки, солодко потягнувся і по-дружньому замахав їй хвостом. Він, хоч і без слів, але як тільки міг лащився до Расуте, запевняючи, що хто-хто, а Кудлик їй вірний друг навіки, завжди ладен пожаліти і розвеселити її.

Поки вони отак розмовляли, прийшла мама і принесла Кудликові прохололу кашу Расуте.

— Якщо