Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
Поруч із Джімом десь узявся й Мікас з луком. Тепер на них уже летіло дві стріли відразу. Расуте схопила одну, схопила другу — і тут дррр… порвалася її сорочечка.
— Аах! — закричала Расуте, падаючи в озеро зовсім голісінькою. Шубовснула у воду й… прокинулася. Вже настав ранок. Мама зав'язувала хусточку, а тато за стіною щось наказував Гедрюсові.
— Чого ти кричала? Що тобі снилося? — спитала мама, поклавши на голову Расуте прохолодну руку, що пахла молоком.
— Я… — Расуте все ще не могла отямитися зі сну, — я дуже звисока впала. Ми так добре летіли…
— Значить, ростеш, — засміялася мама. — Коли я була малою, я теж звисока падала. Поспи ще трошки. Гедрюс іде по гриби, ми — на роботу, а ти ще політай, поки Гедрюс повернеться.
Та Расуте більше не хотілося спати. Думаючи про свій цікавий сон, вона випростала ноги і вперлася в бильце ліжка. «Ти бач, як! — здивовано міркувала дівчинка. — Як хочеш швидше вирости — треба падати, а не зуби розхитувати». Раніше вона, здається, ногами бильця ліжка не доставала, а зараз — ось! Коли б ще разів кілька отак упасти, то, чого доброго, вже в цьому ж році змогла б піти до школи. От голуб'ята, ластовенята або горобенята, поки сидять у гнізді, здаються такими слабенькими, маленькими, пір'ячко у них ріденьке, а як випаде котре з гнізда, то вже й не дуже добереш — молодий це птах чи старий…
Расуте встала, наїлася і, нічого нікому не сказавши, подалася шукати що-небудь високе, звідки могла б упасти і не забитися.
Того ж ранку і в ту ж саму годину, виспавшись, Януте, Джім з рушником через плече, Мікас Розбійник з перев'язаним, як у пірата оком. Майстер і Мікасова мама — всі стояли у сіннику, і кожен по-своєму пояснював те, що трапилося вночі.
Мікас змушений був зав'язати око тому, що вчора ввечері, випустивши з лука першу стрілу, задрав голову й дивився, де вона впаде. А стріла в цей час трах!.. Тільки на яку крапельку від ока. Ще добре, що Джім не встиг забити в стрілу вигостреного цвяха.
Так вони вчора й не забили лисенятам ні ворони, ні голуба. А сьогодні вранці мама відчинила сінник і побачила біля лисенят мертве каченя, що лежало на спинці із заплющеними очима. Невже це лисиця наважилася залізти в сінник і так помститися за своїх дітей?
— Вона не мстилася, — пояснював Майстер, — вона дбала, щоб було їм що їсти.
А голуб хоча й наляканий, але живий і здоровий витикав голову в дверці клітки і нетерпляче просив, щоб його випустили з неї.
Що вдієш: голуба випустили, а мертве каченя віддали лисенятам.
Расуте пригадала, що позавчора до корівника колгоспники привезли з поля солому, а мама склала її в стіжок. Гедрюс ще допомагав їй солому втоптувати. Чоловіки з довгими вилами подавали, а мама складала, втоптувала і все наказувала Гедрюсові: «Тільки не впади, тільки не впади».
Расуте дивилася на них знизу і все непокоїлась, як це вони злізуть зі стогу. Чоловіки її лякали, що немає такої великої драбини, а поки Майстер зробить, то мамі з Гедрюсом доведеться днів зо два на стогу посидіти.
Та й справді: вантажна машина поїхала, чоловіки, ті, що солому подавали, теж розійшлися, а Расуте так і лишилася стояти з переляканими оченятами; що воно буде далі? Та Гедрюс на стіжку не сумував.
— Хочеш, я сплигну? — казав мамі. — Внизу є солома… Хочеш?
— Облиш, хочеш шию звернути? — нагримала мама.
А Гедрюс навмисне чи ненавмисне, шуг — і з'їхав униз. І нічого з ним не сталось. А якщо трохи й забився, то, звичайно, не сказав.
Чоловіки незабаром принесли жердин з сучками й обставили стіг, щоб вітер не розвіяв соломи. Притримуючись за ті жердини, злізла додолу й мама. Всім було весело, тільки Расуте трошки засмутилась, бо їй ніхто не дозволив вилізти до Гедрюса на стіг.
Зараз поблизу нікого не було, і Расуте, чіпляючись за жердини, почала досить легко здиратися вгору. Внизу солому було позгрібано на купу. Кращого місця, щоб упасти, й уві сні не знайдеш.
Та коли Расуте вилізла на стіжок і глянула вниз, у неї зі страху навіть ноги обм'якли. Тому дівчинка лягла на живіт, як жабка, й задумалася: чи поспішати їй цього року до школи, чи, може, ще який час зачекати?..
Поступово Расуте трохи заспокоїлась і побачила, що звідси видно далеко-далеко. І як гарно!.. Напроти мерехтіло озеро. Біля острова стояв човен, схожий здалеку на чорну головешку. Чоловічок у човні скидався на гномика, а його вудка — на соломинку. З другого боку зеленів, а далі аж чорнів ліс, в який то там, то там вклинювалися поля чи садиби. На жовтому полі пшениці махали крилами дві жатки, схожі на птахів, які от-от здіймуться вгору. Побачила Расуте і школу. Половина даху в неї біла, а половина — чорна. А на межі між цими кольорами лазив другий гном, точнісінько Міглюс. То Мікасів тато перекривав школу. «Майстер, мабуть, дуже часто падає, — подумала Расуте, — тому він і більший за мого тата… А може, дорослі тому такі великі, що вже нічого не бояться?» Ось торік чи позаторік, коли Расуте перестала боятися гусака, вона відразу виросла із своєї сукні і светрика. Навіть мама дивувалася, як це сталося.
Расуте знову глянула вниз і пошукала очима, де та купка соломи під стогом. Ще якусь мить підбадьорювала себе, потім сіла, заплющила очі, посунулася ближче до краю стогу — і шуг!..
Холодні пальці страху ще
