Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
І знову в людей те саме питання: куди подіти неживе каченя? Адже тому негідникові котові не залишиш, щоб після всього ще й друге зжер. Побачили, що лисенята з учорашнім уже впоралися, — віддали їм і це…
І вийшло так, як лисиці хотілося.
Крива дибала по подвір'ю, як очманіла, і була така засмучена, що навіть зерна від камінчика не могла відрізнити. Вже кури у неї питали:
— Що з тобою? Хто це тебе так довів?
— Ех! — бувало тільки й каркне індичка, бо знала, що вони все одно їй не допоможуть.
Вона думала лише про гномів, котрі якось уже порятували її. Тому, побачивши ластівок, попросила: може, де-небудь гномів побачите, розкажіть їм про все… Витягли ж її з річечки, то, може, і з цієї, ще більшої біди витягнуть.
На жаль, ластівки по лісу не літали, зеленого дерева уникали, тому гномів так і не знайшли.
Однак, завдяки сорокам та воронам, чутка про горе Кривої досить швидко облетіла озеро й долинула аж до найстарішого мешканця лісу — Чорного Ворона, якого називали ще Круком.
Столітній Крук за свій вік стільки наслухався та набачився, що його вже нічого не дивувало. Він був удівець і не мав уже ні ворогів, ні друзів, ні близьких. Сидить собі на верхівці такої ж, як і він, старої-престарої ялини і з року в рік сушить голову над одним питанням: «Навіщо я так довго живу?»
Крук ніколи нікого не вбивав, але їжі йому завжди вистачало. У лісі то в одному місці, то в іншому спалахували страшні бійки, лунали постріли, стукотіли роги самців, гризлися за здобич вовки, стікав кров'ю підстрелений кабан, задихався у зашморгу заєць, а Крук сидів собі й чекав, поки стихне стогін і сконає чергова жертва.
Так він і прожив сто дванадцять зим та весен, покуштував м'яса з усіх звірів, навчився розуміти мову всіх звірів, птахів і дерев, але ні з ким із них уже довгі роки не розмовляв. А це щось надумався чи, може, з глузду з'їхав старий Крук — узяв та й спустився на пеньок, напроти якого розбивали свої горішки гноми.
— Не бійтеся, не бійтеся, — каркнув Крук і коротко розповів їм про трагедію Кривої та довгохвостої лисиці. А потім запитав і сам собі відповів: — Чому я вам про все це розповідаю? Мене вже ніщо тут не дивує. Дай, думаю, візьму і сам себе здивую. І зроблю так, як ніколи не робив. Чи можу я вам чим-небудь у пригоді стати?
— Звичайно! — за всіх відповів Шюрпе. — Ми прямо слів не знаходимо, щоб висловити… Ваш досвід і вміння літати зробили б нам…
Від збентеження учений не зумів закінчити жодного речення, але Крук і так зрозумів, задоволено каркнув, неначе простуджений дід, і попередив гномів:
— Усі думають, що Крук приносить нещастя…
— І я те саме хотів сказати, — зізнався Вай-Вай. — Хоч у забобони і не вірю, але… Може, ви поясните, чому всі так кажуть?
— Той, хто каже: «Де нещастя, там і Крук», — можливо, і не помиляється, — відповів Крук. — Але помиляється той, хто твердить навпаки: «Де Крук, там і нещастя».
— Зрозуміло, зрозуміло, — згодився Лемтуріс.
«А яка тут різниця? — насупивши брови, думав Єгіс. — Якщо можна сказати: «Де пеньок, там і гриб», то не бреше і той, хто скаже навпаки: «Де гриб, там і пеньок»? Та ще й додав сам собі: «Я з тим Круком ніколи б не водив компанії. Обережність сорому не робить…»
Повернулася із лікарні Расуте того ж дня — балакуча, весела — все не могла натішитися зі своєї білої загіпсованої ноги та двох новеньких милиць. А лікар Альсейка відразу впізнав її і від подиву навіть ахнув:
— Ай-ай! Як це ти, Расуте, зуміла так швидко підрости?
Потім розпитав про брата (мабуть, забув його ім'я), як у нього з очима, і передав йому привіт.
Гедрюс трошки позаздрив Расуте, що вона до міста з'їздила, а от милиці йому анітрішки не сподобалися. Інша річ — велосипед… Ще й підтримуй її, доки навчиться ходити…
Коли мама звеліла йому глядіти «оту бідну Расуте», а сама пішла на роботу, брат одразу ж приголомшив сестру:
— Знаєш що, Расуте, я відкрию тобі одну таємницю?
— Ну? — сестра зробила великі очі й оглянулася, щоб, бува, ніхто їх не почув.
— Ти ще дуже, дуже дурненька, — сказав Гедрюс пошепки їй над саме вухо. — Так і знай.
І, відійшовши од неї, розлігся собі під яблунею, Расуте просто не знала, що їй робити, — чи відразу заплакати, чи якось хитро помститися Гедрюсові.
— А ти мені заздриш, — сказала вона так спокійно, як тільки могла. І гордо повисла на милицях.
— А чому там заздрити? — позіхнув Гедрюс, дивлячись на червоні зимові яблука, що висіли у нього над головою. — Була здорова, а стала інвалідкою. Та ще й радіє…
Саме в цю мить одне червиве яблуко — бах! — і впало йому прямісінько на носа.
— Ось тобі! — зраділа Расуте і почала шукати очима між гіллям гнома.
— Ну й що ти там бачиш?
— Бачу! Гномчик. Зараз він ще одне зірве і кине тобі… Спробуй тільки ще що-небудь на мене сказати.
— Іди собі! — пробурчав Гедрюс. — Я вже сплю.
Він і справді сьогодні встав дуже рано. Расуте ще сни снилися, а він уже гайнув по гриби. Не так йому ті гриби були в голові, як гноми, що їхні співи вчора чула Расуте. Гедрюс узяв відро і надів велику батькову шапку. Сачка він ще не
