Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Не знайшовши більше ніяких слідів, хлопці зачинили сінник і почали шукати кота. Суворий вирок господаря ще був у силі: Чорного треба було впіймати, вкинути в торбу і втопити. Кіт, ніби відчувши все це, цілу добу до хати і носа не показував.

Заліпленого вулика гріло тепле ранкове сонечко, глина довкола віконця побіліла, як на помазаній стіні хати. Всередині ніхто не стукав, не шкряботів і не просив порятунку. Через вузесеньке віконце Гедрюс побачив тільки обліплені воском рамки і сонного нічного метелика.

«Невже їм пощастило втекти?» — занепокоївся Гедрюс і, протерши окуляри, підняв дашок вулика.

Разом з пилом знялося кілька розбуджених метеликів молі, запахло медом, а в куточку вулика Гедрюс побачив Шюрпе, який сидів на рамці. Учений, видно, навмисне втупився в свою книгу, не бажаючи навіть глянути на Гедрюса.

— Гей! — напівголосно гукнув хлопець. — Ти тут сам?

— Ні, — відповів Шюрпе, — тут є ще миша. Цікаво, навіщо ти замурував вічко? Вночі нам було душно.

— Нічого, зараз провітримо, — відповів Гедрюс, шукаючи очима мишу.

— А, ось вона де…

На одній половині рами стирчав довгий хвіст, а на другій — блищало око, ніби краплина смоли, і тремтів зі страху шестиволосий вус.

— Я дуже хотів показати вас Януте, — виправдувався Гедрюс. — Вона така хороша, така добра дівчинка.

— Ах, ти хотів… — повторив Шюрпе. — А якщо я не хочу?

— З тобою нічого поганого не станеться. Ось глянь: я приніс три горіхи, намазав на листок меду. Якщо хочеш ще чогось, кажи, я принесу.

— Я хочу, щоб ти негайно відкрив вічко і випустив нас.

Гедрюс, проте, поклав на раму все, що приніс, і ще раз спробував виправдатися перед Шюрпе.

— Я просив Лемтуріса, що хочу вас показати двоюрідній сестрі Мікаса… Лемтуріс, можна сказати, пообіцяв.

— Знаєш, що я тобі скажу… — закривши книгу, відповів Шюрпе. — Було б набагато краще, якби ти нас зовсім не бачив і не був з нами знайомий. Я в цьому винуватий, і за це мені доводиться тут відсиджуватись… Хай це нам усім буде наукою.

— А що з того?! — вигукнув Гедрюс. — Я тільки один вас бачу, а всі інші мені однаково не вірять. Називають брехуном.

— Буде нам усім наукою… — ще раз промимрив Шюрпе.

Гедрюсові стало ніяково, він прикрив вулика і глянув на сонце. Коли б уже скоріше та дванадцята година.

А вона надійшла швидше, ніж він устиг упоратися. Йому ще треба було нагодувати сніданком ту сплюху Расуте, а що не з'їсть — кинути курям і Кудликові. А ще треба було нашаткувати свиням ботвини, перев'язати в інше місце корову, начистити на обід картоплі і зняти з вірьовки білизну, якщо накрапатиме дощ.

Небо вже затягувало хмарами, і Гедрюс, не чекаючи дощу, згріб білизну, а картоплю пообіцяла начистити Расуте. Хлопець щодуху подався до чарівного колодязя.

Колись там була садиба. На цементному підмурку стояла велика хата з шістьма кімнатами і ґанком. Був сад, у якому росли не лише фруктові дерева, а й сріблясті ялинки, туї та височенні тополі. Однак через усілякі війни люди подалися хто куди, хату розібрали, яблуні повимерзали, лишилися глибокий колодязь, кілька обламаних дітьми вишеньок, туй (їх ламали на вінки), привезених здалеку сріблястих ялинок та кучерявих від самої землі тополь.

Януте видно було здалеку — вона сиділа на вершечку вишеньки — тяглася до останніх, над'їдених осами ягід.

— Ти наче білочка, — похвалив Гедрюс Януте, заздро дивлячись на її ковбойські джинси. — Була вже біля колодязя?

— Була, — відповіла дівчинка. — Ти великий брехуняка. Він зовсім не відповідає так, як ти казав.

— Звичайно, — погодився Гедрюс, — він не завжди і не усім… Ходімо, спробуємо вдвох.

Януте виплюнула кісточки, поволі злізла з вишні, обтрусила джинси і рушила з Гедрюсом до позеленілих цямрин.

Зі страшної глибини, ніби живе, блимнуло на них водяне око. Гедрюсові чомусь стало соромно кричати ім'я Януте, тому він нагнувся й загукав:

— У-у!

— У-у, — відповів колодязь.

— Нууу… — розчаровано мовила Януте. — А казав — найдовше слово, навіть кілька слів…

— Януте! — осмілівши, чомусь тоненьким голоском вигукнув Гедрюс.

— —Уу! — відгукнулося з глибини.

— Гедрюс брехун! Брехун! — проспівала в колодязь Януте.

— …брехун, — підтвердив колодязь.

— Ну, бачиш! — зрадів Гедрюс. Щоб вийшов грубіший голос, він попросив Януте потримати його за пояс і, перегнувшись через цямрину, прогув:

— Януте!

— Януте… — відповів колодязь.

— Ти… — вів далі Гедрюс.

— Ти…

— Дуже, дуже!

— …же, же, — відлунював колодязь.

— Хороша дівчинка! — сяк-так закінчив Гедрюс.

— … ин… — охнуло водяне око, і в ту саму мить щось шубовснуло У воду.

— Окуляри упали… — як про велике горе сповістив Януте Гедрюс.

— Що ж тепер буде? Ти справді без них не бачиш?

— Бачу, але… Ти розумієш, я впіймав гнома. А тепер уже все.

— Ну, то ходімо, покажеш. Що «все»?

— Без окулярів ти його не побачиш, ось чому «все».

— Невже він такий маленький?

— Він не маленький, — дедалі більше хмурнів Гедрюс, — але, бачиш, ті гноми не всім показуються. Потрібні особливі окуляри…

— Ану тебе!.. Ти все вигадуєш і вигадуєш.