Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Ко-ко-кооо! Кіт! — доповів їм задоволений півень.

— Дай йому! Дай йому!.. — заверещала горлата.

Тоді й Крива поцікавилася, чого це сусідка так розходилася.

Ах, це кіт у мішку… «Так, цей Чорний — якийсь непевний», — подумала вона. Однак, маючи добре серце, порадила курам дати котові спокій, бо й так видно, що дні його лічені.

Коли після смачного обіду шибеники вийшли продовжити екзекуцію, кожен з них помітив, що разом з картоплею та грибами вони проковтнули і свою злість на Чорного. Мало того: побачивши торбу, яку з усіх боків оточили кури, та почувши їхні зневажливі вигуки, всі троє раптом відчули до кота не лише співчуття, а й деяку приязнь. Правда, ніхто не наважувався відверто заявити про це.

Нарешті Януте сказала, що дуже стомилась і топити кота не піде. Натомість порадила їм, щоб не несли торби за гузир і не розмахували, як чимсь неживим. Хай гарненько підтримують спіднизу, щоб камінь не придушив котові ніжки чи хвостика.

Мікас так і зробив. Розм'якнувши від рибного духу в торбі, кіт зручніше вмостився й мирно засопів.

Спочатку хлопці рушили до озера. Але Мікас згадав, що в озері топити не можна. Батько ж велів нести до торф'яного болота. «А туди добрий шмат дороги, — думав Розбійник, — доки донесемо, може, ще щось придумаємо». Він трохи понесе кота, тоді дасть Джімові, а той побачить, який Чорний теплий та ласкавий, може, в нього вихопиться яке добре слово, Мікас відразу її собі обізветься, — і так пожаліють Чорного топити.

«Гм… — тим часом роздумував і Джім. — Можна хвастати, впіймавши лисицю або влучивши у ворону чи навіть у горобця, та… коли утопиш кота — далебі, невідомо, чим же тут хвастатись». Тільки, на жаль, вирок оголошено, кота піймано, і Джімові, як ватажкові й організаторові, не личить показувати себе перед Мікасом таким м'якосердим.

— Знаєш що? — сказав Джім, згадавши розповідь Януте. — Давай вкинемо Чорного Гедрюсові у вулика! В той «гномник»… Ото буде сміху!

— О, це добра думка! — зумів здивуватися Мікас. — Тільки доведеться почекати до вечора. Зараз там Расуте зі своїми милицями.

А де подіти Чорного з торбою, щоб її ніхто не розв'язав? Домовилися так: візьмуть вудки, сядуть у човен і попливуть рибу ловити, а потім…

Обидва заздалегідь аж заливалися од сміху: ото буде Гедрюсові штука, як завтра вранці понесе своїм мишам сніданок!

Крук сидів високо в густому гіллі ялини, спокійний і до всього байдужий, — як чучело в природничому кутку. Але він був на чатах і чув навіть, як унизу шарудів мурашник, а з принесених вітром пахощів міг визначити, що сьогодні обідали Расуте з Гедрюсом і що Мікас.

Маючи такого вартового, гноми зібрались у ямці, витовченій косулею, щоб спокійно поговорити про всі злигодні, які звалилися на них останнім часом. Правда, не так спокійно, як у безпеці, бо виявилося з самого початку, що нарада буде бурхлива.

Не встиг Лемтуріс запитати: «Кого пропонуєте обрати головою?» — як Єгіс відрізав:

— Тільки не тебе!

Посперечавшись, обрали Вай-Вая, який цього хліба ніколи й не нюхав. Він один здавався сьогодні стриманим, а всі інші підскакували, як вишкварки, — хапалися один поперед одного викласти свої пропозиції, нарікання чи просто вилити всю гіркоту, що зібралася за літо. Головуючий перукар виявився неабияким оратором.

— Дорогі гноми! — урочисто почав він. — Сьогодні ми повинні вирішити два надзвичайно складні питання, що стоять на порядку денному. Перше з них особливо важке і, я сказав би, заплутане. До цього-часу наша скромна діяльність базувалася на гаслі Лемтуріса: «Робімо Добро, і буде добре». Та, як бачите, вийшло, вай-вай, як недобре. Ось, наприклад, Лепутіса мов і не було, а наш усіма шанований Шюрпе, як нам сьогодні стало відомо, попав у неволю. А найболючіше, дорогі друзі,, це те, що всі ці лиха йдуть лише від нашої доброти!

— Коротше, коротше! — увірвався терпець у Єгіса.

— «Коротше, коротше!» — загукав лисий боровик перукареві, а перукар — чик, і відлетіла шапка… — Отак пожартувавши, голова вів далі: — Отож, сьогодні й обговорімо, як нам надалі жити поряд із сильними і часто дуже несправедливими людьми. А якщо вистачить духу,, ми повинні вирішити ще одне питання: як визволити Шюрпе. Ну, оце й усе. Коли ніхто не хоче нічого додати…

— Я хочу! — 3 усього було видно, що Єгіс сьогодні взявся грати першу скрипку. — Я пропоную обрати нового ватажка!

— Але ж ватажка обирають на загальних зборах гномів, — заперечив головуючий, — а тут, як бачите, бракує Лепутіса і Шюрпе.

— Так ми їх і не побачимо, якщо й надалі буде ватажком Лемтуріс. Я прошу слова.

— Слово надається Єгісові, — об'явив Вай-Вай і сів на соснову шишку.

— Справа, мені здається, така проста, — почав Єгіс, поглядаючи на Лемтуріса, — що й пояснювати не варто. Хіба, може, одному Лемтурісові, через якого ми втратили Лепутіса. Задумав, наче якийсь добрий дядечко, дістати тому хлопчакові окуляри!.. Чарівні!.. Такі, з якими він міг би нас бачити, а, побачивши, ловити й саджати до вулика. Може, ще й не спіймав би, — в лісі Шюрпе не візьмеш, — але ж наш ватажок покликав його, і вони удвох почимчикували на хутір. Побачили того окулярника й ну, сонного, за вухо смикати… Мовляв, вставай, друже, та йди випусти тих нещасних лисенят. (Теж знайшли друзів…) А Гедрюс, як виявилося, давно на нас чигав — добросердих дурників… Ще б пак! На такого недоумкуватого цікаво й самому подивитись і іншому показати. Та вся біда в тому, що в неволю попав не Лемтуріс, який того заслужив, а наймудріший, найпотрібніший для нашого загону гном, мовознавець і вчений Шюрпе!

— Відколи це ти почав його так цінувати? — не