Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
Кіт припав до землі і чекає, коли котресь мишеня вилізе на мох, на відкрите місце, бо в тому сухому бур'яні можна й очі собі виколоти, й вуса поламати.
— Свята правда, — підтвердив кіт.
— Незабаром на сріблястий мох (біля самого стовбура дерева) опустилася стомлена дика бджола. Вона солодко пахла медом. «Ой, ой!» — запищало одне мишеня і кинулося до бджоли, щоб роздивитися на неї зблизька. Кіт — плиг, цап і піймав мишеня. Задушив і лишив його комашні чи воронам, бо був більше сердитий, ніж голодний, а до того ж сподівався ще на зайчика, куріпку чи ще кого.
Плачуть мишенятка, а стара миша Вичитує їм сердито — щоб іншим разом вони, сякі-такі, були обережніші. Потім звеліла дітям витерти сльози, повела до гнізда диких бджіл і каже:
«Рийтеся тут і гризіть, що тільки знайдете. їжте лялечок, пийте мед, а я вас стерегтиму».
Бджоли-няньки ну мишу благати, щоб пожаліла майбутніх бджілок, залишила хоч трошки меду, — по нього так далеко і так важко літати — аж на кінець світу.
«У світі немає жалості, — одрубала миша. — А не вірите, — спитайте в кота».
— А чому не в півня? — здивувався Чорний.
— «А чому не в собаки?» — сказав би півень… Але вернімося до бджіл. Одні з них, прилетівши й не знайшовши гнізда, кинулися в озеро й потопилися, інші із жалібним дзижчанням полетіли правди шукати.
А одна бджола через сльози та пилюку не бачила, куди вона летить. Летіла, летіла і втрапила прямо коневі у вухо. Рисак як злякається, як смиконе карету — та й понісся дорогою через гори і пагорки, аж поки колесо об щось зачепилося і віз перекинувся.
А то ж була карета, в якій король їхав у гості. Карета тарарах, король бабах, а золота корона покотилася, покотилася — і прямо в рів.
— Далі вже я знаю, — сказав кіт. — Король запріг кучера і щасливо доїхав додому.
— Ні, — відповів Шюрпе. — Це був уже інший король. Постогнавши, поскрипівши, він звівся на ноги та й каже:
«Як ми щасливо перекинулися! Карета ціла, руки-ноги цілі, тільки куди ж мою корону чорт заніс?»
«Ось вона, — каже переляканий кучер, полою свитки обтираючи королівську окрасу. — Прости, володарю…»
«Є за що…» — відповів король. Сіли обидва в карету та й поїхали далі.
Надвечір повернувся кучер додому, дивиться — жінка шовкову хустку прасує.
«Викинь ти її, — каже чоловік. — Хіба не бачиш, що хустка пропалена. Якщо смачно пригостиш, куплю тобі нову — із золотими китицями, із срібними квітками».
Підняла жінка подушку, поставила на стіл миску і каже:
«Добра мені буде й ця, без срібних квіток, бо сьогодні каша трохи пригоріла».
Покуштував кучер кашу — правда… Пригоріла. Дивиться жінка на нього винувато й каже:
«Не гнівайся — кури в огірках греблися, поки виганяла їх звідти, каша й пригоріла».
«Є за що… — по-королівськи відповів кучер. — Віднеси її песикові та будь рада, що хата не згоріла».
Понесла жінка кашу, а чоловік тим часом витяг із кишені свитки нову хустку з золотими китицями та срібними квітами і поклав на стіл замість старої. От жінка зрадіє, як побачить…
А собака, побачивши кашу, як стрибоне до господині, аж миску з тієї радості вибив. Глиняна миска трісь — і немає посудини, здалеку привезеної, на великому ярмарку купленої.
Пес злякався, підібгав хвоста й аж присів, чекаючи заслуженої кари. Але господиня поплескала його по спині та й каже:
«їж, їж, не бійся. Було б там за що. Не злодій же вкрав, сама розбилася».
Каші було багато, і собака нагукав півня, півень нагукав курей, і всі добре наїлися, ще й горобцям залишилося.
— А кіт? — розплющивши око, запитав Чорний.
— Дрімай, дрімай, — відповів Шюрпе. — Рябко кликав і кота, але він з однієї миски, та ще й розбитої, відмовився їсти. Кіт побачив, що господиня в доброму настрої, одразу підійшов до неї і, задравши хвоста, провів її аж у хату.
Той хитрун добре нашкодив, бо вже не раз лазив у комору і гриз там копчену ковбасу.
А колись же повинні були ту крадіжку виявити.
І виявили. Як побачила господиня нову хустку — аж ахнула від радості. Обняла чоловіка, поцілувала і каже:
«У мене є сховане кільце ковбаси. А ти ж голодний. Зараз принесу й почастую тебе».
Почув кіт, що недобрим запахло — заліз під піч, примружився і муркоче: муррр, муррр — лагідно-прелагідно, як тільки міг.
Увійшла жінка з огризком ковбаси в руці і каже чоловікові:
«Ну ж і шкодливий у нас кіт!.. Дивись, що він накоїв. Чекай, а де ж він подівся? Ось я йому!..»
«Було б за що… — знову каже кучер. — Одріж той обгризений кусок і віддай йому. Обом нам вистачить».
Чорний, уже дрімаючи, солодко облизався і, зітхнувши, зручніше вмостив голову.
— Не знаю, як би ти вчинив, — розповідав далі Шюрпе, — а той котик так розчулився, що… одного дня пішов погуляти, ненароком наступив мишці на хвостика і чемно так сказав їй: «Пробачте».
«Будь ласка, будь ласка, — відповіла мишка. — Як приємно, що хоч іноді трапляються виховані перехожі».
Після цього вона покликала своїх дітей, онуків та правнуків і виголосила перед ними
