Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

той ним і помре. Ані золотим зерном не звабиш, ані найстрашнішими погрозами не примусиш його замовкнути. Помовчить, послухає, хто що каже, і знову щебетатиме своєї солов'їної пісні. Не буде наслідувати ані дроздів, ані жайворонків, ані іволг. Хіба інші, можливо, захочуть співати так, як співає він. Якийсь із них, з добрим наміром, чи й сам того не відаючи, може стати таким схожим на нього, що й самі соловейки вже не зможуть відрізнити. То хай собі на здоров'я живе і з ними співає».

Шюрпе, наближаючись до мети, підвищував голос і розтягував слова — здавалося, ось-ось візьме та й заспіває із тієї дорогоцінної книги «Метаморфоз».

«Проте, якщо найближчі Друзі чи родичі захотіли б його повернути… — Шюрпе перегорнув сторінку, — повернути…»

А на новій сторінці було намальовано соловейка. Тільки якийсь шибеник домалював йому півнячого гребеня і чорні шпори. Шюрпе нетерпляче перевів очі на наступну сторінку… А там розповідалося вже зовсім про інше. Про Жаб… Виходить, найпотрібнішу сторінку, яку так шукав Шюрпе, вирвано.

— Як-то вирвано? — не вірив Лемтуріс — Хто ж це міг вирвати?

Навіть завжди стриманий учений не міг приховати свого болю — він тільки хитав головою і повторював:

— Вирвано… вирвано…

— Це робота Лепутіса, не інакше, —сказав Міглюс—По півнячому гребеню видно.

Єгіс од гніву аж спаленів.

— Як собі, друзі, хочете… Але вже заради одного цього варто повернути Лепутіса — щоб хоч раз того непослуха добре відшмагати!

— Вай-вай-вай-вай!.. Ти вже не говори так, не говори…

— А як же накажеш говорити?

— Він робив із паперу голубів, я знаю.

— Ще б пак, ти б не знав… Ти ж сам і навчив, — нагадав Аліс.

— Цитьте, цитьте, не сваріться, — попросив Вай-Вай. — У мене є дещо, залишив… на згадку… З речей Лепутіса. Одного голубчика і…

— Голубчииика… — насмішкувато протяг Єгіс. — А де той голубчик?

Перукар зітхнув, розстебнув піджачка і витяг з пазухи плоску, з березової кори зроблену коробочку, перев'язану мотузочкою. З того, як він розв'язував коробочку і як тримав у руці, видно було, що Вай-Вай ховав там усе найцінніше.

В коробочці був Лепутісів носовичок, який той називав «записником», і паперовий голуб, зроблений саме з тієї сторінки, якої бракувало в книзі… Шюрпе старанно розгладив аркушика, доточив голубові до хвоста одірваний шматочок і, нагнувшись до свічки, прочитав:

— «Проте, якщо найближчі друзі чи родичі захотіли б його повернути, — а їх повинно бути не менше семи, — рекомендується спробувати такий метод.

Коли місяць буде уповні, стати усім біля тієї річки, що полюбилася соловейкам, а між ними і йому і, називаючи його ім'я, кожен має кинути у воду який-небудь дарунок. Хай і не дорогий, але вибраний від щирого серця і без нічиєї поради.

Той, що співає з соловейками, враз пригадає своїх близьких, серце в нього стрепенеться від того, що він залишив, їх, що, може, десь батько, мати, сестри з братами та друзі тужать за ним. З цією думкою він одразу ж забуде свою пісню і напевно повернеться до своїх. Тільки хтозна, чи буде він з ними щасливий…»

— Усе, — промовив ІПюрпе. — Всі зрозуміли?

— Не таке усе це й складне, — сміючись озвався Аліс. — Ні в озеро брести, ні у вогонь лізти…

— Мені тільки не подобається останнє речення, — признався Лемтуріс— Як там сказано?

— «Тільки хтозна, чи буде він з ними щасливий…» — повторив Шюрпе.

— Звичайно, хтозна! — сказав Міглюс. — Якщо ми збираємося його шмагати…

— Досить сміху! — нагримав Єгіс. — Там написано, що треба сімох, а нас тільки шість.

— Справді шість! — здивувався Вай-Вай. — Завжди було семеро.

— Расуте, начебто на толоку, запросимо, — поспішив сказати Лемтуріс, побоюючись, що Єгіс заперечить.

— Теж мені родичка знайшлася… — потихеньку пробурчав Єгіс, але, видно, і сам збагнув, що кращого спільника гномам не знайти.

Вийшовши із вулика, всі задерли голови і глянули на місяць — чи не проґавили, бува, бо ж сказано, що місяць має бути круглий.

— Повніє, — зрадів Шюрпе і пояснив іншим: — Якщо біля зрізаної частини проведемо уявну лінію, і вийде літера, схожа на писану малу «а», — значить, місяць зменшується. А зараз, як бачите, виходить «р».

Значить, він на підповні. І ще буде повніти днів зо два.

Сім дарунків

Добре, що Мікасова мама з Януте цього разу наварила багато цепелінів. Не встигли всі до столу сісти, як за вікном заторохкотів мотоцикл. Мікасів дядько, а Джіма і Януте тато, примчався забрати своїх додому. Ще півтора дня погостював, ще всі на човні по озеру каталися, по гриби сходили, а в неділю вранці й поїхали.

Мікас, примостившись позаду Януте в колясці, провів їх до шосе.

На перехресті дядько, не вимикаючи мотора, зупинив мотоцикла і висадив Мікаса. Януте та Джім наділи каски, величезні окуляри від пилу, — Мікас навіть трішки зніяковів і не знав, як з ними й попрощатися. Від швидкої їзди у нього були повні очі сліз, тому Джім, потиснувши руку, сказав:

— Ну, будь мужчиною. Не кисни.

— Н-є-є-є… — промекав Мікас і похапцем поцілував Януте в скло окулярів. — Щасливої дороги!

— До весни, — жваво додав дядько, рукою в рукавиці поплескуючи Мікаса по плечу. — Розбійнику ти… Вчися краще.

— Спасибі, — невідомо за що подякував Мікас, але вони вже, мабуть, не почули його слів.

Мікас ще раз вдихнув приємний запах бензину,