Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

— Ну, спитай у Расуте, якщо не віриш!

— Піймав, слово честі, піймав, — засокорила Расуте. — Гедрюс навіть мамі ніколи не бреше, а я то найжахливіша бреха.

— Не бреши… Ти тільки брешеш, що ти брешеш, — сказав Мікас Розбійник. — Ти цяця дівчинка, цяця…

— Ну й добре! — розсердилася Расуте. — Якщо ти так задаєшся, я.можу з тобою й не дружити.

— Дружи, дружи, — жартома погладив її Джім. — Ще що-небудь збреши. Як там гноми поживають? Як їм подобаються млинці?

— Вони млинців не їдять, — серйозно відповіла Расуте. — Тільки горіхи, ягоди та різні зернятка…

— Ну, ну… — мовив Джім. — Казочки. Бабусі розкажи.

— От і не казки!

— Ну, то де ж ті ваші гноми, де? Приведіть і покажіть нам їх!

— Таж, коли зійшлися битися і Гедрюс свої окуляри знайшов, тоді всі їх бачили! І ти казав, що бачив.

— Що ти їм доводиш? — утрутився Гедрюс. — Вони все одно не повірять.

— Дзуськи! Ми не бачили ніяких гномів! — відрубав Джім Расуте..

— Ми брехали, що бачили, — додав Мікас. — Ми навмисне.

— І не побачите! — гнівно обстоювала правду Расуте. — Тому, що ви лаєтесь! Над звірятами знущаєтесь! Що вам ті лисенятка зробили?! Тремтять, нещасні, їсти хочуть… Я й татові розкажу. Нам тато навіть зайця не дозволяє тримати.

— Ого! Ого! Дивись, яка вишкварка!.. Чом ти не трусишся од ляку,. Мікасе? Трусися. Ди-ди-ди-ди!

— А я зовсім не боюся, — відповів Мікас. — Я вже і вчительці сказав. Вона мене ще й похвалила, каже, зберемо від усіх, хто що має, й організуємо в школі живий куточок. Лукшіс принесе свого їжака, Гінтаутас — білочку…

— Цього року і я вже піду до школи, — по-дружньому похвалилася Януте. — Мені вже і форму пошили, портфель купили.

Расуте знову відчула, що вона ніби у калюжу сіла. І щастить же тій Януте: через тиждень-другий операція, вже форма є, портфель… І живий куточок, який там, у школі великого міста, напевно буде повнісінький всяких тварин.

— А я форми не люблю, — зітхнула Расуте. — Я так швидко росту. Не встигнуть що-небудь пошити, а воно вже й тісне на мене.

— Ти бережись, — попередила Януте, — не поправляйся дуже. Моя мама з тим товстінням так бідує! Мусить робити різну гімнастику, мені її іноді аж шкода стає.

— Почалося… — знову зіпсував той Джім таку приємну розмову. — От уже бабські теревені… Так і хочеться схопити за коси й посмикати.

З цими словами він і справді схопив Януте за коси і боляче смикнув. Дівчинка розсердилася, намірилася ляснути Джіма по щоці, але він, як досвідчений футболіст, хутко одвернувся і підставив потилицю. Януте боляче забила руку і плачучи вибігла із сінника.

— Ха-ха-ха, — задоволений своєю витівкою, зареготав Джім. — До біса цих жінок! Я пропоную дістати лисенятам пташиного м'яса.

— Будемо ворон стріляти, — пояснив Мікас Гедрюсові і Расуте.

— Про ворон подумаємо пізніше. А зараз піймаймо для них живого голуба.

Але Гедрюс не збирався їм допомагати.

— Ти мене тут почекай, — зашепотів він Расуте і, облишивши хлопців, котрі обмірковували, як зловити голуба, пішов подивитися, що робить скривджена Януте.

Януте стояла за сінником. Вона притулилася лобом до берези і, схлипуючи, обдирала з дерева тоненьку кору.

— Березовою корою можна щебетати, — заговорив до неї Гедрюс. — Хочеш, я тебе навчу?

Януте захитала головою — не хотіла.

— А коли-небудь я тобі покажу чарівний колодязь. Йому скажеш що-небудь, а він відповідає.

— Як це? — трішки здивувалася Януте.

— Він дуже глибокий, цементований. От, наприклад, кажеш: «Януте!» — потім чекаєш, а він і відповідає: «Януте!»

— О, то це ж луна…

— Луна, але інші колодязі такого довгого слова не скажуть, а цей — ось побачиш…

— А ти справді йому казав… моє ім'я?

— О, багато разів уже казав, — трохи зніяковівши, зізнався Гедрюс.

— А що ти ще казав?

— Ще казав… Але не знаю, говорити чи ні…

— Ну, кажи, не бійся.

— Казав: «Януте! Ку-ку!»

— А ще що?

— Потім казав: «Ти мені по…»

— Що «по…»?

— «до…»

— Що «до…»?

— «по-до-ба-єш-ся».

— Брешеш?

— Справді, справді. Прийди — побачиш.

— А що каже колодязь? — допитувалась Януте.

— Колодязь? Він каже: «І ти мені подобаєшся».

— Брехун.

Гедрюс не наважувався питати, хто брехун: він чи той колодязь. І так уже був червоний як рак, щоки палали, а, вуха аж пашіли.

— Прийди, побачиш, — повторив. — Але без Мікаса і без Джіма, добре?

— А гномів мені покажеш?

— Покажу. Але я не знаю, чи вдасться так швидко знайти їх. Коли я збираю гриби, я йду і примовляю: «Лемтурісе, Лемтурісе…» Тоді він інколи й з'явиться. На пеньку, або на дереві, або з-за якого-небудь гриба вигляне.

— А що ти ще тому колодязеві казав?

— Казав: «Януте! Ти…»

— Що?

— «дуже, дуже…»

— Що?!

— «хороша дівчинка».

— Ну, постривай, — каже, просвітлівши, Януте, — і я йому