Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Темний 

Коли остаточно розумію, що Дарина не прийде схопивши з тумбочки телефон, почав набирати її номер. Пальці від хвилювання тремтять і не слухаються, а серце здавалося ось-ось проломить мені ребра.

Після того як Дар в чергове скинула мій виклик остаточно зрозумів що сталося дійсно щось дуже серйозне, та що саме.

 —  Візьми слухавку крихітко, не роби так зі мною, – шепочу сам собі під носа, коли починаю набирати їй повідомлення. – Адже, якщо ти зараз кинеш мене, я здохну.

Весь цей час, батьки, які так нічого і не зрозуміли, переводили здивовані погляди, то на мене, то на цю курку Олену. Біс би її забрав. 

Після того як зрозумів що зараз додзвонитися до коханої не зможу зі злості кидаю своїм смартфоном об протилежну стіну. Та лише безсило опускаю очі чуючи, як він із тріском розлітається на шмаття.

Мама з переляку верескнула, і схопившись за серце, картинно закотила очі. Оленка, вся стиснулася і сховалася за батькову спину. Той, грізно блиснув на мене, своїми карими очима.

– Сину, я не зрозумів. Це ти так наречену свою зустрічаєш чи що. Що взагалі з тобою відбувається? 

– Яку ще наречену! — нарешті відмерши скидаю на родичів напівскажений погляд. 

Скроні здавило від тупого пульсівного болю, а душу розірвало на дрібні частини від розуміння що Дарина могла побачити Олену і невірно все зрозуміти. Невже я її втратив? Ці страшні думки різали болючіше за холодне лезо, розрізаючи вени навпіл.

– Як яку? — Здивовано перепитує мама. – Оленку твою. Ти сам мені про неї розповідав, чи ти вже забув, Тимофію?

– Мам, – дивлюся проникливо на матір. — По-перше, ту дівчину, з якою я мав намір вас із татом познайомити, звуть - Дарина, а по друге це, – махаю в сторону зблідлої наче стіна Олени. – Не моя наречена, а звичайнісінька грьобана підстилка! - пропалюю курку  поглядом, що спалює,  та ще більше блідніє і починає повільно пробиратися до виходу.

– Що за слова при матері. Хіба ми так тебе виховували! - побагровівши, батько підвищує голос.

– А ви мене взагалі виховували?! - тепер дивлюся на тата із силою стискаючи кулаки. Я відчуваю лють через безглуздість цієї ситуації, через Олену і вона вже починає зжирати мене із середини, витягаючи із темної глибини моєї душі найстрашніше. 

– Сергію, Тимофію, будь ласка, не треба, — благає мама. – Зараз не час і не місце для з'ясовування стосунків, а тим паче для згадування минулих помилок. Оленко, куди ж ви? Може, хоч ви нам поясните, що тут відбувається? – помітивши що зблідла курка намагається злитись, зупиняє її мама. 

– Я перепрошую, мені просто терміново треба вийти, – заїкаючись лепече дівчина. 

– А ну стояти! - гаркаю я їй у слід та так, що та аж підстрибує на місці – Кажи, хто тебе підіслав інакше я за себе не ручаюся. Сама б ти до такого гівна, точно не допетрала.

— Ні - ніхто, – злякано замотало головою стерво. – Я сама, сюрприз тобі хотіла зробити, — опустивши очі, тихо додає.

– Погана з тебе актриса, — зло гарчу на Олену. 

– Та-а-ак, а тепер я зовсім нічого не розумію, — стомлено протираючи перенісся промовляє батько. - Тимофію, поясни до ладу, так у тебе є наречена чи ні?

– Є, тільки це не Олена, а зовсім інша дівчина. І я здогадуюся, що вона побачивши як ви розмовляєте з Оленою, скоріш за все неправильно все зрозуміла, і тепер навіть на дзвінки не відповідає. 

– А Оленка тоді хто? — зблідла мама переводила здивовані очі то на мене, то на Олену, що наче вклякла у дверях.

– А хай вона сама розповість, – кидаю на дівчину черговий нищівний погляд. 

– Ви мене вибачте, мені й справді час йти. Одужуй Тім, — кидає на прощання общипана курка і стрімголов тікає за двері.

Її щастя що я зараз прикутий до лікарняного ліжка, інакше б місця від неї мокрого не залишив. Та в мене є хлопці які нею неодмінно займуться. Я нутром відчував, що вона не просто так з'явилася. Та зараз мене хвилювало інше. Як пояснити все це Дарині, а головне повернути її. 

Смикнувся було набрати хлопців, та згадав, що тільки що власноруч розбив свій смарт.

– Тату, дай мені свій телефон треба зателефонувати.

Батько, повільно, як під гіпнозом, простягає мені телефон.

– Тимофію, а де ж тоді твоя Дарина? – і досі нічого не розуміючи повільно проговорює мама. - Вона прийде, чи ні?

– Напевно, вже ні, – навіть не дивлячись на жінку, холодно карбую.

– Сину, пробач за те що ми все зіпсували. Може ми зможемо якось спокутувати свою провину, чи допомогти чимось? – стурбовано питає батько, який на відміну від мами все ж таки все зрозумів.

– Вже немає сенсу, я все зроблю сам, — хрипко відповів, стомлено прикриваючи очі. Бо звик розв'язувати свої проблеми самостійно, — хочу додати, та вчасно підтискаю губи. Зрештою вони дійсно не винні утому, що сталося. А хто насправді  винен, так це в першу чергу я сам. Не треба було взагалі організовувати цієї зустрічі, лікарня взагалі не місце для знайомства з майбутніми родичами. 

Вранці знову мало не набив морду, бісовому Меєру. 

Коли мені повідомили, що Дарина вже в аеропорту і збирається вилітати з країни, думав збожеволію. Мені терміново потрібно було її перестріти в аеропорту, і все пояснити, а цей недолікар заборонив мені навіть з ліжка вставати. 

– Біс його! – я з силою б’ю кулаком по тумбі. Знову пульнути тільки що придбаний телефон об стіну, було б нерозумно. Він мені ще знадобиться.

Зі злості здираю з себе трубки, що обвивають мене наче путами, різко схоплююся з ліжка маючи намір покинути цей бісів санаторій для психів і рвонути вслід за коханою.

Але від різкого руху перед очима попливли та затанцювали кольорові плями. Голова одразу пішла колом і я почав втрачати свідомість. Сяк-так зібравши себе в купу, навпомацки йду до дверей через те, що в очах остаточно помутніло.

Отут мене, біля виходу з палати й перехоплює доблесний, мати його, німець.

– Nicht, her Горовий! У вашому стані не можна залишати лікарню, а тим паче вставати, я наполегливо рекомендую вам лягти.