Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Коли я, тяжко дихаючи, проте трішки заспокоєна нарешті доходжу до потрібної мені палати, де лежить Тимофій, то бачу біля входу трьох незнайомих людей.

«Невже родичі? Мама дійсно мала рацію і все-таки Тім вирішив познайомити мене зі своїми батьками». Бог мій тільки не це. В мене від цієї думки одразу підкосило коліна, і я наче заморожена застигаю на місці, в декількох метрів від цілі. Навіщось посилено прислухаюся до розмови незнайомців, та звісно мимоволі розглядаючи їх. 

Так, однозначно, це були батьки Тіма. Роблю висновок після того, як більш детально роздивляюся чоловіка та жінку середнього віку і бачу деяку схожість в рисах обличчя у чоловіка з Тимофієм, а от очі в нього від мами. Згадую його слова. І мій погляд зачіпається за яскраво зелені, гарні очі білявки середніх років. Яка виглядала набагато молодше за свій вік. Ну з цим ми розібралися, а от що це за дівчина стоїть поряд із ними. Батьки Тіма так мило з нею розмовляють і навіть сміються, може, це ще якась родичка? Бо те що в Тимофія був брат, я знала, а ось про сестру він нічого мені не розповідав. Та і ця дівчина була зовсім не схожа на нього і на його родичів. 

Висока брюнетка, зі смаглявою шкірою та хижими виразними чорними очима. Досить приваблива, але було в її зовнішності щось відразливе, холодне.

– Не хвилюйся Оленко, ми зайдемо першими, — чую я м'який голос мами Тимофія. – Тож сюрприз обов'язково вийде. Ти не уявляєш наскільки я рада, що в мого оболтуса нарешті з'явилася наречена. Та ще й така гарна.

Що?!... У душі наче щось обривається і з гуркотом падає вниз. 

Від почутих слів мене кидає спочатку в жар, а потім у холод. Перед очима пішли темні плями і я на мить відчула що втрачаю свідомість. Ледь втримавшись на ногах рукою хапаюся за стіну, та крізь божевільний гуркіт серця навіщось продовжую підслуховувати із надією що я просто не так все зрозуміла. 

– Ти знаєш, — продовжує говорити жінка. – Він мені про тебе заздалегідь розповів, а це для нього рідкість, бо він мало про що з нами ділиться, й це говорить про те, що мій хлопчик дуже серйозно налаштований щодо тебе, люба. Ти не уявляєш, як нам з батьком вже не терпиться побачити онуків. Все-таки ми не молодшаємо.

– Ну досить, відчепися від дівчини Надія. Ти зовсім збентежила нашу майбутню невістку, невже не бачиш. Не переживайте Оленка, ні хто на вас тиснути не збирається, а тим паче з дітьми. Як ви вирішите так тому й бути.

– Ой, дякую Сергію Олексійовичу, — якимись неприродним голосом тягне ця профурсетка, ляскаючи густо промальованими віями. 

"Значить я не помилилася, це і справді батьки Тимофія. Ось значить який сюрприз, він для мене підготував". 

Не чуючи себе від горя та образи я навіть не помічаю як зриваюся з місця і галопом лечу сходами вниз. Як найшвидше звідси до рятівного виходу, бо мене здається вже немає чим дихати. Сльози застелили очі й заважали чітко бачити дорогу, а у вухах гуркотіло розбите серце, що шалено билося в грудях.

Вже в коридорі на першому поверсі, майже збиваю з ніг маму, яка нічого не підозрюючи мирно розмовляє з якимсь лікарем.

– О Дарино, познайомся, це особистий лікар Тимофія. Він мені розповідав…. А ти куди?

– Потім мам, все потім, нам швидко треба їхати, — натужно видихаю хапаючи здивовану маму за руку і майже силоміць тягнучи її на вихід.

– Ти вже бачилася з Тимофієм? Чому так швидко повернулася, я теж хотіла з ним побачитися…, — заглядає мені в очі мама, коли нарешті сідаємо до машини. - Щось трапилося, дитинко? Тобі не сподобався сюрприз? — помітивши мої сльози розгублено перепитує.

– Навпаки, — зло шиплю. – Дуже сподобався. Мамо, будь ласка, давай ми просто поїдемо звідси якнайшвидше, — додаю майже пошепки відчуваючи, що ось-ось зірвусь на ридання.

– Звісно мила, звичайно, поїхали. Як скажеш.

У цей момент мій телефон завібрував і на екрані висвітлилося ім'я Тимофія. Я скинула виклик, але за секунду, телефон знову зайшовся у вібрації. Скинувши ще кілька разів, я просто вимикаю мобільний, маючи намір по приїзду, внести чоловіка до чорного списку.

Забігши до своєї кімнати та впавши на ліжко, я нарешті даю волю гірким сльозам. Не знаю, від чого мені зараз було болючіше від того, що Тимофій так жорстоко зі мною вчинив. Зіштовхнувши носа до носа зі своєю справжньою нареченою, при цьому ще й батьків своїх приплів. Чи від того, що між нами більше вже нічого не може бути. Ніколи.

Усвідомлення того що я більше не зможу подивитися в очі коханому боляче різнуло по серцю, знову розриваючи його на шмаття. Горло саднило від ридання, що раз у раз зривалися, а горючі сльози обпалювали щоки, що й так палали від образи.

Наступного ж ранку, не спавши всю ніч мене обурює дике бажання кинути все і зібравши мінімум речей полетіти кудись світ заочі. Мені потрібен був час, щоб все обдумати й переварити, та хоч якось відійти від пережитого шоку. Душа моя була ніби роздерта, а серце нило від туги за чоловіком якого я, попри все, ще й досі кохаю.

Після всього цього перше що приходить на думку це те що більше працювати з Тимофієм разом на одній роботі я не зможу, тож звісно вирішую звільнитися. Максим Вікторович виявився тямущим начальником звільнити мене він категорично відмовився, а просто запропонував піти у відпустку на місяць, в то і більше. Стільки скільки необхідно. Нібито, що це дозволить краще відновитись після отриманих травм і що жодних відмовок він не приймає. Тому з новими силами, за місяць, чекає мене на роботі.

Ну хоч щось.

Друге що я роблю, це набираю номер батька. 

– Тато привіт, – хриплю голосом що майже зірвала риданнями. 

– Привіт, моє сонечко, радий тебе чути. Ти що захворіла? — чую занепокоєне в слухавці. 

– Та ні, просто тільки прокинулася. Тату, у мене тут відпустка планується, незапланована, на кілька місяців, я хотіла спитати я можу приїхати до тебе у Каліфорнію погостювати?

– Звичайно, донечко, — радісно вигукує батько. – Ти ж знаєш, ми з Шерон, завжди раді бачити тебе і Людмилу, в будь-який час.