Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Темний

Світло що лилось зі стелі боляче різонуло очі коли я спробував їх відкрити. Лише через декілька хвилин з другої спроби я зміг сфокусувати свій зір і озирнутися довкола. 

Лежу в лікарняній палаті, явно реанімації, судячи з монітора біля ліжка та безліччю датчиків, що були приклеєні до мене для вимірювання показників. Моє тіло, яке я чомусь не відчував обплітала велика кількість дротів та тонких полімерних трубочок. Через ніс у шлунок був введений зонд, від чого в горлянці відчувався сильний дискомфорт. Скроні здавило  від тупого, пронизливого болю, в роті ж було сухіше ніж у Долинах Мак-Мердо.

Перше, що спадає на думку, як тільки я приходжу до тями, Дарина, що з нею і в якому вона стані. Краєм ока бачу обладнану біля ліжка кнопку виклику персоналу. Хочу дістатися до неї, але тіло мене не слухається, наче і не моє зовсім. Відчуття, ніби мене позбавили всіх нервових закінчень, а слідом м'язів і кісток разом. Ніколи не почував себе настільки безпомічним, як зараз.

Неймовірним зусиллям я все-таки дотягуюся до тієї злощасної кнопки й натискаю її. Буквально через мить в палату влітає перелякана молоденька медична сестричка, а потім повільно впливає і мій особистий лікар, доктор Маєр, судячи з бейджика на його білосніжному халаті.

За годину мене переводять до профільного відділення в окрему палату. Судячи з інтер'єру, у мене Віп у найдорожчій приватній клініці. Я навіть здогадуюсь у якій саме. Бо у схожому на це реанімаційне відділення помер мій молодший брат Дімка. 

З того часу я терпіти не можу ці лікарні та все, що з ними пов'язано. І не один раз переконувався, що скільки б у тебе не було грошей безсмертя купити ти не зможеш. Якщо судилося здохнути, так тому і бути.

Розплившись в чемній усмішці, виблискуючи дорогими вінілами, мій особистий лікар повідомляє мені про мій стан: – «Закритий перелом склепіння та основи черепа, сильний забій головного мозку».

– Гер Горовий як ви себе почуваєте? – проговорює лікар з відразливим  німецьким акцентом.

– Зі мною дівчину мали привезти, — хрипло ледь волочачи язиком навмисно ігноруючи його запитання. – Де вона, та в якому зараз стані?

– Вас перевели до нас тиждень тому, до цього ви лежали у державній клініці. Якщо бажаєте, Тимофію Сергійовичу, можу дізнатися що до неї, та мені потрібно буде знати її повне прізвище ім’я та по батькові.

– Бажаю, — нерозмірковуючи випалюю у відповідь, втрачаючи терпіння. 

Бо лікар під час розмови нескінченно проводить свої маніпуляції, то перевіряв мою реакцію водячи своїм молоточком мені перед очима, то слухає пульс постійно роблячи якісь позначки в лікарняному листку. Потім він спробував мені втовкмачити про те, що мені себе потрібно берегти тому, що я отримав сильний струс мозку і стан був близький до коми, але я вже його не слухав. Єдине, що мені зараз хотілося, це послати все до біса і зірвавши хисткі пута з безлічі трубочок і проводів, рвонути до Дар.

Та на всі мої розпитування і навіть погрози, що якщо він зараз же не дізнається що з дівчиною я сам піду її шукати, німець тільки тямуще киває і широко посміхається. Навіть попри мою грубість та нестриманість у висловлюваннях. Таке відчуття, що мене тут вважають психом чи калікою, навіть судно намагалися підпихнути під мій зад. Але я всіляко чинив опір, не було в мене ще такої ганьби, щоб я здоровий чоловік на горщик ходив.

У цьому платному лазареті для смертників, мене дратувало все. Вічно перелякана і надмірно уважна медична сестричка Рита. Красива і затишна Віп-палата, а особливо мій лікар, мерзенний слимак, з постійною чемною посмішкою на гладко вибритому обличчі, доктор Маєр.

Нарешті надвечір зайшла Рита і повідомила радісну новину, що вже завтра до мене пустять перших відвідувачів. Якщо я звичайно забажаю. А я звичайно бажав, а особливо бачити одну милу норовливу крихітку, яку як мені повідомили вже давно виписали з лікарні.

Коли доктор Маєр, зламавшись під моїм натиском, повідомив, що Дар виписали з клініки ще тиждень тому я нарешті зітхнув з полегшенням. Всі тривоги відразу відпустили, і я навіть відчув себе краще. Значить, моя дівчинка в порядку і це найголовніше.

Наступного дня, Тітка Люся та дядько Семен вже м'ялися у дверях моєї Віп-палати. Як завжди за все вибачаючись і всього соромлячись. Тітка коли побачила мене почала голосно схлипувати розтираючи почервонілі очі, розмазуючи туш по не менш червоних пухких щоках. А дядько Семен був блідим ніби папір, під сірими добрими очима залягли тіні, і він навіть ніби постарішав на декілька років. 

– Синку, — видихнув дядько Семен, підходячи ближче й обережно мене обіймаючи, намагаючись не зачепити трубочки, що ще стирчали з мене. За ним одразу рвонула тітка Люся, вона міцно до мене припала своїми пишними грудьми ще дужче здригаючись від ридань не в змозі сказати жодного слова.

– Батьки в курсі? - Прохрипів, намагаючись хоч якось їх відволікти від цього стану. Було відчуття ніби я помер. 

– Так, так вони намагатимуться прилетіти найближчим рейсом, — одразу відповідає дядько, обіймаючи за плечі дружину. 

– А тепер зізнавайтеся хто мене запхав у цей приватний санаторій для смертників? – хриплю, вимогливо скидаючи брову. 

– Це все, Максим Свердлов, твій друг, — гордо рапортує дядько Семен. Було видно що вони підтримують рішення Макса, на відміну звісно від мене. 

– Твій шкільний товариш, — ще схлипуючи тихо додає тітка Люся.

– Передайте йому від мене, красне дякую. Але в мене є гроші, і я сам можу про себе подбати, — хмуро тягну, відчуваючи легку роздратованість за свавілля друга. Я з дитинства звик розв'язувати всі проблеми самостійно, та не дуже любив коли хтось це робив за мене, надто якщо я цього не просив. 

– Синку, не будь до нього таким категоричним. Ми всі за тебе дуже злякалися.

– Тимоша, Максим дуже старався. Ти три тижні не приходив до тями нам залишалося тільки на Бога сподіватися та молитися, — заголосила тітка Люся, знову заливаючись сльозами.