Серце з попелу - Тейлор Грін

Двері з тихим скрипом прочинилися, і я визирнула назовні, оглядаючи коридор. Затамувавши подих, прислухалася, але в будинку стояла гробова тиша. Однак вона не лякала мене, враховуючи страхітливість цього місця, а навпаки - обнадіювала, що мої викрадачі якомога далі звідси, в ідеалі - провалилися в підземелля. 

Вислизнувши з кімнати, обережно причинила двері та бігцем кинулася до сходів. З нижніх поверхів теж не чутно було ані шелесту, тож я, не даючи собі часу засумніватися чи злякатися, швиденько збігла донизу, кривлячись від кожного скрипу древніх сходинок. І спинилася в коридорі першого поверху, не знаючи, що робити далі. Зрозуміло, що виходити у ті двері, через які мене сюди волокли - чисте безумство на грані провалу, тому краще вибратися через якийсь інший вихід або хоча б у вікно. 

Розташування кімнат у будинку були мені невідомі, тож довелося покластися на те, що й завжди, - на інтуіцію, і кинутися до перших ліпших дверей з протилежного боку від входу. 

На щастя, ті виявилися незамкненими, і я, смикнувши за клямку, заглянула всередину. Приміщення виявилося якоюсь покинутою вітальнею, з почорнілим, заваленим сміттям каміном, обдертими диванами та кавовим столиком на зігнутих ніжках у центрі кімнати. Вікон нарахувала аж три, тому, не гаючи часу, просочилася досередини та закрокувала до найближчого. 

Скло було настільки запилюженим та брудним, що я ледь могла роздивитися за ним здичавілий сад та захід сонця, що вже розливався над лісом. Це мене трохи спантеличило, змусивши на секунду заціпеніти. Навіть якщо виберуся звідси, то дістатися до міста засвітла не встигну. Без речей і телефона - тим більше. 

Клятий Деменцій! І Борис зі своїми вічними пригодами! Ну, чому веселиться та потрапляє в гівняні компанії він, а всі гулі сипляться на мою голову?! У-у-у, зачекай, немічний, тільки доберуся до тебе!

Злість додала мені сил, тому я легко вибралася на підвіконня та з деяким зусиллям, вчепившись нігтями у дерев’яну панель, потягнула її на себе. Вікно, не відразу, але піддалося зі скреготом, від якого аж холодок прокотився спиною. Затамувавши подих, роззирнулась і прислухалась, але в домі все ще стояла тиша. З відчиненого вікна до мене донеслися якісь голоси та гавкіт собак, але, за відчуттям, доволі далеко, з протилежного боку, мабуть. Це тішило. 

Висунувши голову, оцінила відстань до землі, у два метри, не менше, але навіть можливість вивихнути ногу не зупинила б мене від утечі, тож глибоко вдихнувши, розчахнула вікно ширше та ступила уперед.

І ледь не заволала від несподіванки, коли на зап’ястку раптом зімкнулися холодні пальці, боляче шарпаючи назад.

Бляха, та як він так підкрався?!

— Я ж попереджав, що не втечеш. — Ненависний голос аж вібрував від роздратування.

Ривком стягнувши мене на підлогу, Дем різко притис до підвіконня своїм тілом,  нависаючи, наче хижак. Його долоні опустилися по обидві сторони від мене, відрізаючи шлях до відступу, тож не залишилося нічого, окрім як гордо задерти підборіддя, зустрічаючись із ним поглядом.

— А я попереджала, що не збираюся тут затримуватися, — в тон йому відповіла, не зважаючи на тремтіння в ослаблих колінах.

Очі навпроти - крижані, але мені стає гаряче від вогню, який загоряється після моїх слів. Наші обличчя так близько, що я відчуваю аромат небезпеки з димно-фруктовими нотками прюноли та тютюну. Поєднання гіркого та солодкого водночас, збивало з пантелику, як і сам образ чоловіка зі шрамом.

— Мене мало цікавлять твої плани, Загребельна, — випалив Дем.

У лічених сантиметрах від моїх губ.  

Він намагався залякати, та я не відчувала страху. Не того, який повинна була б відчувати до людини, що організувала моє викрадення (те, як воно було організовано, ми звісно не коментуватимемо, але сам факт…). 

— А у тебе? — видихнула, глитнувши. — Який твій бісів план, Деменцій? Тримати мене тут, доки хтось не зметикує пошукати за координатами? Далі що?

Його очі небезпечно примружилися, руки безцеремонно обхопили за талію, а за мить я вже висіла вниз головою в нього на плечі, спантеличено кліпаючи. Це як так узагалі? Цей мужлан щось чув про особисті кордони, ні?! 

— Хто тебе виховував, пітекантропе?! — вигукнула, чіпляючись за його куртку на спині.

Його це чомусь розлютило ще більше, тому, що мене ще й по сідницях ляснули, доволі відчутно, між іншим. Та не встигла я й рота відкрити, щоб висловити все, що думаю про таку нахабну, безпардонну й абсолютно недопустиму поведінку, коли в коридорі почулося тупання, і вже в дверях ми з кимось зіткнулися. 

— О, ти знайшов її, Деме! 

Впізнавши тремтячий голос Кіра, вирішила, що краще поки прикинутися мертвою, аби не бачити розчарування в його наївних оченятах. Охороняти мене йому точно більше не довірять, якщо не геть дурні, а це хоч і прекрасно для нього, та не зовсім виграшно - для мене. Не може ж мені двічі пощастити, чи тут усі поголовно такі безтолкові?

— Згинь з очей! — гаркнув до хлопця Дем, змусивши навіть мене здригнутися. — З тобою і твоїм довгим язиком я пізніше розберуся.

А прозвучало як двозначно… 

Це він, виходить, на “Деменція” так образився? Та ми ж хіба винні, що він був небажаною дитиною, і його навіть працівниці РАЦСу не пожаліли?

Задумавшись над нелегкою чоловічою долею, не одразу звернула увагу на те, що Дем, все ще зі мною на плечі, став спокійно підійматися сходами.

— В мене взагалі-то ноги не відняло, — повідомила про всяк випадок. — Можу сама дійти. 

— У тебе, на жаль, і рот ніяк не відніметься, — пробурчав у відповідь, викликавши в мене приступ істеричного сміху.