Серце з попелу - Тейлор Грін

— Доброго здоров'ячка, — мовила з кривою посмішкою, зупиняючись навпроти. — Не знаю, що за ігри престолів тут у вас, та я рольовки не дуже люблю, тому попросіть ваших недолугих "викрадачів" повернути мене туди, де взяли.

Незнайомець здійняв брову та з кривою посмішкою дослухав мою промову до кінця, і лиш тоді кинув погляд мені за спину. 

— Так, це вона, — холодно кивнув, а в мене від його впевненого низького голосу аж мурашки шкірою розповзлися. — Ви вільні, гроші забереш у Павла. 

На цьому моменті я не втрималася і підняла вверх вказівний палець. 

— Дуже перепрошую, — сказала, цокнувши язиком, — але ці шахраї аж ніяк не заробили свої п'ятдесят штук. Максимум, три. Стільки коштувало б таксі у вашу глухомань. А решту краще задонатити у притулок для…

— Чуєш, стули писок, мала, — роздратовано буркнули за спиною, і я озирнулася, почувши його важкі кроки. 

Судячи з примруженого погляду та стиснутих кулаків, свої гроші викрадач-дилетант збирався вибивати з мене. Тому я, не гаючи часу, шмигнула за спинку крісла чоловіка зі шрамом, хоча сумнівалася, що діждуся хоч якоїсь допомоги. 

Але той все ж ліниво  здійняв руку, і мого переслідувача наче спинила невидима стіна. Розгублено завмер, дивлячись то на мене, то на свого боса, але кроку ступити більше не смів. 

Коли господар будинку, важко зітхнувши, піднявся з крісла та розвернувся до мене, я зрозуміла чому. Здавалося, що його і так не надто симпатичне обличчя, стало ще страхітливішим та навіть темнішим. Наче от-от очі спалахнуть вогнем, і переді мною повстане сам сатана з пекла. 

— Думаю, ти не зовсім зрозуміла, хто я, — оманливо спокійним голосом вимовив чоловік. — І повертати додому тебе ніхто не збирається… найближчим часом. 

Не збираються? Отакої. Якщо мене викрадали на тривалий термін… Дайте подумати… 

То вони облажалися!

— Добре, — все ж кивнула, хвильку подумавши. — Тоді поїду звідси десь годинки за дві, коли сюди примчить моя подруга з поліцією. 

І самовдоволено всміхнулася, побачивши справжню розгубленість на обличчі Шрама. Невже ще й пояснювати доведеться? Ох, ці чоловіки, нічого самі не можуть. 

— Я не лукавила, називаючи людей, яких ви за мною відправили, "недолугими", — серйозно заявила, дивлячись просто у темні очі. — Я знаю, де я… ну, приблизно, бо найближчий населений пункт аж за два кілометри. Моя подруга отримала точні координати, бо ці телепні навіть не додумалися забрати в мене телефон. А ще половина університету бачила, як мене саджають в авто. І його номери, як я гадаю, справжні? Хто ж так викрадає людей?! 

Зрозумівши, що аж руками почала розмахувати від обурення, різко опустила їх. Чоловік задумливо свердлив у мені діру. Коли різко розвернувся до бороданя, навіть я здригнулася, що вже казати про зблідлого недо-викрадача.

— Ти все почув? — загрозливо прогарчав до нього Шрам і, не дочекавшись відповіді, махнув рукою. — Скажи Павлу, що ми переходимо до плану Б. А тепер – звали з очей.

Коли бородатий бовдур, зіщулившись так, що аж зменшився у зрості, шмигнув до дверей та вже за мить зник у коридорі, Шрам важко зітхнув, розвертаючись до мене. А тоді простягнув руку.

Зачарована його широкою долонею та довгими блідими пальцями, не одразу зрозуміла, що йому потрібно, аж доки не гаркнув:

— Телефон давай.

Закліпала, відірвавшись від розглядання срібного персня на його великому пальці, і здійняла підборіддя. Який ще телефон? Він мене не розчув? Сюди, можливо, вже мчить поліція у супроводі ржавого фургона моїх подруг!

Але чоловік, здавалося, не на жарт розлютився, і не чекаючи, доки моя оперативна система перезавантажиться, рушив уперед, змушуючи мене відступити. Хоча відступати було нікуди, і незабаром я здригнулася, торкнувшись п’яткою каміна. А Шрам був уже надто близько. 

— Послухай, — пискнула я, відстрибуючи вбік. — У мене до тебе жодних претензій. Скажи своїм, хай відвезуть мене назад і…

Але чоловік лиш фиркнув, змінюючи траекторію та знову наступаючи. 

— Претензії тут у мене, крихітко, — криво посміхнувшись, повідомив. — А ти не у тому становищі, щоб ставити свої умови. 

Коли я, задкуючи, несподівано наткнулася копчиком на стіл і тихо скрикнула, вхопившись руками за стільницю, то на мить втратила переслідувача з поля зору. І він миттєво цим скористався, опиняючись надто близько. 

— Все? — спитав, схиляючись до мене. — Набігалася? 

Мої пальці ледь не до болю стиснулися на стільниці, коли його руки опинилися поверх них. Небезпечно близько. Карі очі пропалили поглядом, а теплий подих торкнувся губ, змусивши мене заціпеніти від шоку.

Невже намагається залякати, порушуючи всі можливі кордони? 

І це б спрацювало, якби я три роки не переживала щось подібне від Валентина. Тільки зараз переді мною не він, і наміри у цього Шрама геть інші. Хоча я не знаю, які саме, але моє тіло його точно не цікавить. А це означає, що план залякування - провальний. 

Натягнувши на обличчя посмішку, я хитнулася вперед і, не розриваючи зорового контакту, облизала нижню губу. Помітивши, що чоловік за інерцією опустив очі, прослідкувавши за цим жестом, задоволено фиркнула. А тоді, підтягнувшись на руках, всілася на столі, щоб опинитися з ним на одному рівні. 

— Скажи чесно, ти ж мене викрав, бо я тобі сподобалася? — вкрадливо прошепотіла, звільняючи свої кінцівки з-під його ослаблої від здивування хватки. 

А тоді простягнула їх, торкаючись футболки в нього на грудях, від чого бідолашний аж відсахнувся, геть забувши приховати емоції за маскою. Ну, а чого ти очікував, Шрамику? Що я гратиму за твоїми правилами, і не встановлюватиму власних? Дзуськи!