Серце з попелу - Тейлор Грін

— Здається, ти геть не розумієш, де знаходишся, — невдоволено промовив чоловік, дивлячись на мене зверху вниз. — На території цього маєтку стільки потайних підземель…

Значить, все таки граємо у графа Дракулу?

— … що тебе тут поліція знайде лише після трупних хробаків.

— Фу, — скривилась, тицьнувши пальцем йому в груди. — Ти мене залякати хочеш, чи щоб я виблювала тобі на футболку?

Його очі звузилися, і я пропустила той момент, коли руки опинилися на моїх стегнах. Лиш скрикнула, коли мене різко потягнули вперед, втискаючи у тверде тіло. А коли він ще й нахилився, опинилася у дуже двозначному положенні, з розсунутими ногами, ледь не притиснута до клятого столу. 

Дивлячись мені у вічі, він провів язиком по своїй нижній губі, і я, наче зачарована, не могла відірвати від цього очей.

Не дивись! Зажмурся! Ліпнину на стелі заціни… Та бляха! 

— У цю гру можна грати вдвох, — сіпнувши бровою, нахабно осміхнувся. — Розблоковуй. 

І, схопивши мене однією рукою за горлянку, іншою тицьнув під носа мій телефон. І коли тільки дістав?! Пальці на шиї стиснулися сильніше, майже перекриваючи доступ до кисню, і я таки дозволила собі запанікувати, дивлячись у темні очі навпроти. 

— Цього разу без вибриків, — докинув, коли я тремтячими пальцями потягнулася до смартфона.

Та в мене якось у даній ситуації без притоку кисню і ідеї не формувалися… Що я могла зробити? Відгризти собі палець із відбитком? 

Як тільки телефон з тихим клацанням розблокувався від мого доторку, пальці розтислися, а мене ледь не з огидою відштовхнули. 

Відсапуючись та потираючи шию, з-під лоба спостерігала за тим, як цей ненормальний порпається в моєму смартфоні. Скоріше б уже приїхала Соф…

— Твоя подруга вирішила, що ти влаштувала якусь закриту вечірку, — глузливо здійняв брову Шрам, кинувши на мене насмішкуватий погляд. — Ніякої довіри… Важко це - бути принцесою, га, Ксано?

Принцесою? 

Він щось енергійно застрочив, не перестаючи маніакально шкіритися, доки я намагалася зрозуміти, - якого, бляха, хріна? До цього моменту мене не покидало відчуття, що я тут помилково, і ті бездарі навіть вкрали не ту людину, але чоловік назвав моє ім’я… А я не знала більше жодної Ксани в університеті. Ситуація ставала все заплутанішою, а я терпіти не могла ребуси, до яких немає підказок. 

Не витримавши ще й задоволеного виразу на обличчі в чоловіка з моїм телефоном в руках, похмуро озвалася:

— Що ти там робиш? Бо якщо дивишся на мої селфі в галереї, хоч коментуй… збоченець.

— Відміняю вечірку та бажаю Софії гарних снів. 

Проігнорувавши шпильку, здійняв на мене самовдоволений погляд, запхнув телефон до кишені куртки та схилив голову на бік. 

— Ну, що ж, а тепер… поговоримо. 

А мене ця вся ситуація вже почала дратувати. Зараз я могла б насолоджуватися пінною ванною та новинками на “Нетфлікс”, а натомість хрін-зна-де слухаю претензії від незнайомого мужика, що дивиться на мене, як на огидного жука-смердюка.

— Давай, — зітхнувши, склала руки на грудях. — Кажи вже, чого хочеш, і я поїду собі. Вибач, але твоя компанія - не найприємніша для вечора п’ятниці. 

На мить його брови злетіли вгору, ніби я сказала щось геть безглузде. Ступивши уперед, цокнув язиком і, пропаливши темним поглядом, тихо мовив: 

— Повторюю востаннє, - ти нікуди не підеш. — Його очі небезпечно зблиснули. — Твій брат мені дещо заборгував, і прийшов час платити. 

Стоп. Так, секундочку… брат? Значить, Барбариска знову у щось вляпався, а викрали, бляха, мене?! Це ще що за приколи такі?

Роздратовано видихнувши крізь зуби, я змахнула руками, і з ляском опустила долоні на стіл. А тоді зіскочила на підлогу та з викликом здійняла підборіддя. 

— Якщо накосячив Борис, то його й треба було сюди волокти! — заявила гнівно. — Я за дії свого братика відповідальності не нестиму. Розбирайтеся між собою, міряйтеся піструнами, натовчіть один одному пики, в кінці кінців. Чи ідея викрасти беззахисну дівчину здалася тобі надійнішою? Що за комплекси слабака, Шрамику?

Звісно, називати слабаком викрадача, у якого тут наче мафіозне лігво, з охороною та доберманами, було не надто хорошим рішенням. Бо я не знала, що можна очікувати від незнайомця зі шрамом, хоч і не надто вже боялася його. 

Але прикусила язика запізно, коли ніздрі в чоловіка затріпотіли, а щелепи напружилися, видаючи його не надто приязний настрій.

— Як ти мене назвала? — хрипко перепитав і раптом опинився надто близько. 

Розгубившись, я спробувала відступити, і одразу ж опинилася притиснута до столу. Його обличчя - в міліметрах від мене. 

— Шрамиком? — пискнула від несподіванки, запізно зрозумівши, що сама ж рию собі могилу. 

З тихим гарчанням мене схопили за лікоть та знову кудись поволокли, і все, що я могла - слухняно перебирати ногами, щоб не волочитися, наче мішок з тирсою, за розлюченим господарем будинку.