Серце з попелу - Тейлор Грін

Брат наївно вважає, що мене хочуть запросити до «Золотого братства», а я, о боже, який жах, холоднокровно відмовляю. Бо, насправді, мене просто хочуть. Так, із крапкою в кінці. Я здобич, яку цікаво вполювати, і з кожним днем цей азарт в очах Валентина тільки посилюється. Це мене лякає, якщо чесно. Бо я вже не впевнена, що Борис, як в дитинстві, вибере мою сторону, не зважаючи ні на що.

— Як воно, солоденька? — почулося позаду, і я неохоче розвернулася, вже знаючи, що побачу всю «золоту компашку». — Ще не передумала?

Кинувши холодний погляд на Валентина, відступила від них на крок і, не звертаючи уваги на застережливо примружені очі брата, повільно підняла руки, демонструючи середні пальці.

— Ні, ти все ще можеш піти нахрін, Валя, — з кривою посмішкою відповіла, продовжуючи задкувати.

Коли мене хтось несподівано обхопив руками, відриваючи від землі, я навіть не зреагувала. А побачивши, як у Бориса та його друзів від подиву роззявляються роти, ще й широко всміхнулася. 

Так, головне не подавати виду, що я гадки не маю, хто у мене за спиною, розберуся пізніше.

***

— Оце я епічно пішла! — захоплено вигукнула, коли мене штовхнули на заднє пасажирське сидіння автомобіля. — Дякую!

Коли дверцята гучно захряснулися, нарешті роззирнулась і спантеличено закліпала, дивлячись на похмурого бородатого чоловіка спереду.

— Перепрошую, а ви хто? — тихо поцікавилася.

Коли за кермо гепнувся, мабуть, той, хто мене поцупив, спрацювало блокування дверцят, і чоловіки перезирнулися.

— Це були найлегші п’ятдесят штук у моєму житті, — хмикнув водій, з посмішкою оглянувшись на мене. — А тепер сиди там тихенько, крихітко, щоб не довелося запихати тебе до багажника.

Мене що, бляха, вкрали?!