Серце з попелу - Тейлор Грін
— Валентин вже зовсім охренів?! — вигукнула, стукнувши долонею по спинці сидіння переді мною, за що отримала грізний погляд бороданя. — Ні, ну, це вже ні в які ворота! Платити п’ятдесят тисяч за те, щоб мене привезти, коли в Африці діти голодують?! Це ж звірс….
— Замовкни! — гаркнув водій, але мене вже понесло, тому я лиш копнула у відповідь його сидіння і розлючено загарчала.
— Ну, Валя, тільки покажись мені на очі!
— Мала, ми не знаємо ніякого Валі, — втративши терпіння, розвернувся бородатий. — Заспокойся, бо пересадимо до багажника!
Вже відкривши рота, спантеличено стулила його і недовірливо примружилась.
Як це вони його не знають? А нахріна тоді мене викрали, якщо не для цього паскудного мажора? Нічого не розумію…
Я настільки зраділа, що цього разу втрапила в халепу не через «Золоте братство», що навіть заспокоїлася. Насправді, стало навіть цікаво, кому я вже насолила, і чого від мене хочуть. Окрім мажорів, у мене більше не було недругів. Принаймні, я таких не пам’ятала…
Ще більше мене цікавило, як далеко мене везуть, тому що тільки хвилин з двадцять ми їхали містом, а тоді, коли кам’яні джунглі змінилися полями та лісопосадками, ще з півгодини. Доки не звернули з траси на ґрунтовану стежку між густо насадженими тополями. Слідкуючи за маршрутом за допомогою гугл-карти, спохмурніла. Попереду… нічого. Мене що, везуть до лісу?
Якось це геть не весело…
Про всяк випадок відправила координати Софці з повідомленням: «Не з’явлюся до вечора, викликай сюди поліцію». Телепні викрадачі навіть не дотумкали забрати в мене мобільний. Дилетанти.
Вимкнувши звук, щоб не спалитися, коли подруга почне закидувати мене істеричними повідомленнями, відкинулася на сидінні та задивилася у вікно. Ніколи не була в цій стороні за містом. Та й чого б це, якщо й подивитися немає на що. Поля та дикі дерева.
Коли попереду несподівано вигулькнув будинок, я аж рота роззявила. Звідки він тут узявся? Я ж звірялася з картами, і нічого подібного там не знайшла. Але триповерховий похмурий дім – точно не галюцинація, он, на балконі люди в чорному, а на крильці стоїть двійко чорних собак, напружено вдивляються в під’їжджаюче авто.
Якийсь закинутий вампірський маєток, їй-богу. На третьому поверсі бракувало куска балкону, який валявся внизу, просто під ним. Облущені стіни, безголовий кам’яний лев біля сходів.
Хоч би прибралися перед тим, як угості запрошувати…
— Приїхали, — повідомив бородань та, важко вибравшись із авта, відчинив мені дверцята. — На вихід, мадемуазель.
Щоправда, виходити вже не дуже то й хотілося, особливо для того, щоб відвідати цей «будинок з привидами». Якщо мене викрав граф Дракула, то дуже скоро він зустрінеться з моїм загостреним олівцем для брів, доки я запихатиму срібний хрестик в його старечу ду…
— Виходь уже! — гаркнув чоловік, втрачаючи терпіння, та потягнувся до мене, проте я інстинктивно відсахнулася та, відчинивши двері з протилежного боку, вибралася самостійно.
Хто б не замовив моє викрадення, він довірив його бовдурам. Думаю, Дракула був би в цьому плані обережнішим, все ж не одне століття серед ідіотів.
Роздратовано поправила рюкзак та, обійшовши авто, рушила до дверей. Судячи з важких кроків за спиною, мої викрадачі наступали мені на п’яти, збираючись провести до свого господаря.
Коли одна з собак, схожих на доберманів, попереджально загарчала, я все ж спинилася, розгублено всміхнувшись.
— Які ж ви милі хлопчики, — засюсюкала, нахиляючись до тваринок, і повернувши голову в бік бороданя. — Погладити можна?
Чоловік забурмотів щось нецензурне, а тоді безцеремонно схопив мене за лікоть і потягнув догори, на ходу скомандувавши псам «Сидіти». Ті слухняно завмерли на своїх місцях, і лиш зацікавлено глипали на те, як я намагаюся перебирати ногами та випручатися з залізної хватки одночасно.
Так само безцеремонно мене затягли в будинок, провели темним коридором та жбурнули в перші відчинені двері. Не розрахувавши, я перечепилася об власну ногу та гепнулася колінами на кам’яну долівку. Рюкзак, зісковзнувши з плеча, приземлився поруч.
Зашипівши від болю, роздратовано глипнула через плече. Де ж цей недоумок працював перед тим, як почав людей викрадати? У доставці від Укрпошти?!
— Завдання виконано, бос, — самовдоволено мовив бородань, і я швидко повернула голову, щоб глянути нарешті на загадкового замовника.
І закліпала від нерозуміння. Це… якась помилка? Вперше в житті бачу цю людину.
У вітальні з високою стелею, куди мене й приволокли, у м’якому кріслі, наче на троні, сидів, закинувши ногу на ногу, чоловік, з вигляду - років тридцяти, в чорній шкіряній куртці на білу футболку та темних джинсах. Єдине, що додавало йому не лише віку, а й трохи зловісного вигляду – це шрам, який тягнувся через усю праву сторону обличчя, від вилиці до скроні. Особливо в поєднанні з нахмуреними бровами та темними очима.
Коли наші погляди зустрілися, його губи на мить смикнулися, наче від огиди, та незнайомець доволі швидко опанував себе, повертаючи обличчю беземоційну маску.
Це, чесно кажучи, зачепило. Приволокли, наче собаку, чорт знає куди, та ще й не раді бачити. Що ж, мені час додому.
Відштовхнувшись колінами від підлоги, скривилася від болю, та все ж задерла підборіддя, гордо випрямляючись. А тоді впевнено закрокувала до чоловіка в кріслі.
