Серце з попелу - Тейлор Грін
— … пінцет зловісно зблиснув у її руці! Повільно, насолоджуючись миттю, вона піднесла інструмент до його паху, з наміром підготувати святкові писанки до Великодня…
— Дем, будь ласка! Я більше цього не витримаю!
Знову на найцікавішому перервали! Та що ж ти будеш робити?!
— Що таке? — Байдужий голос господаря будинку змусив мене з невдоволенням підвестися, аби знову не отримати дверима.
— Вже дві години погрожує мені найкривавішими розправами, — пробелькотів охоронець. — Пожалій, Деме, у мене двоє дітей і вагітна дружина.
Хто погрожує? Я? От невдячний! В мене тут аж у горлі пересохло, дві години йому сюжети кінострічок та страшних історій з Твіттеру переказувати, а він ще й скиглить, не вставивши ні словечка, не висловивши свого захоплення!
Коли двері відімкнулися, я вже невинно сиділа по-турецьки на ліжку, однак судячи з насуплених брів Деменція, моєму янгольському зовнішньому вигляду тут уже не довіряли. Зітхнувши, чоловік простягнув руку за шафу, клацнув чимось, і спальню залило жовтавим світлом.
Отакої! То електрика тут таки є? Нічого собі…
Доки я дивилася на невеличкий світильник під стелею, настільки вкритий павутиною та брудом, що я й не помітила його за час перебування в кімнаті, Дем обійшов ліжко. Щоб не втрачати його з поля зору, довелося розвернутися. Коли присів на підвіконня та склав руки на грудях, я мимовільно повторила його жест.
— Здається, тебе ніхто не шукає, — несподівано вимовив.
Я гмикнула, закотивши очі.
— Звісно, не шукає, — всміхнулася. — Сьогодні ж п’ятниця. Борис уже напевне влаштував гучну вечірку в нашій вітальні, і зараз хтось із його гидких дружків уже блює в мамину індійську вазу. Пощастить, якщо братик згадає про моє існування завтра по обіді.
Дослухавши моє одкровення, чоловік іще дужче насупився та задумливо потер підборіддя. Я ж знову чомусь не могла відвести погляду від його блідих пальців та дивного перстня на великому пальці. Прикраси - це моя слабкість, нічого не поробиш. Коли бачу щось блискуче, одразу ж перетворююся на Ніффлера з “Фантастичних звірів” і хочу це все собі. Ну, і руки в Деменція теж гарні, майже аристократичні, навіть не сперечатимусь.
Зрозумівши, що ніхто не вривається в мої внутрішні монологи, підняла погляд і помітила, що увесь цей час за мною спостерігали. Доки я зацікавлено розглядала чоловічі руки… Ну і хто з нас тепер збоченець?
— Ти розповіси, що ж заборгував тобі Барбарис? — бовкнула перше-ліпше, аби лиш забув те, що бачив. — Можливо, я зможу тобі це “щось” повернути, якщо знатиму…
— Ні, — коротко відрізав. — Він поверне мені її сам.
Зрозумівш, що бовкнув зайве, Дем відштовхнувся від підвіконня та підхопив піднос із порожнім посудом з тумбочки.
— Її? — спантеличено закліпала, спостерігаючи за його рухами. — Ти ж не про мамину індійську вазу?
Звісно ж, відповіді я знову не дочекалася, а за мить залишилася в кімнаті сама. Зітхнувши, розкинулася на ліжку “зірочкою” та задумливо втупилася поглядом у павука на абажурі, якого потурбували, ввімкнувши світло. Значить, що ми маємо? Загадкову фразу “твій брат дещо заборгував” і “її”. Не густо. Доведеться-таки ще помучити чолов’ягу під дверима, хай простять мене його вагітна дружина та двійко дітей.
— Гей, ти ще там? — скотившись з ліжка, погукала.
— Ні, — приречено видихнув охоронець.
На що я лиш задоволено фиркнула.
— Мені треба до туалету, — повідомила. — Хоча, це не терміново. Можу спочатку закінчити розповідь про волосаті писанки.
Як і очікувалося, двері відімкнулися швидше, ніж я встигла закінчити речення.
— Тільки швидко та без фокусів, — невдоволено пробурчав чоловік, киваючи мені на вихід.
Я, тільки того й чекаючи, радісно випурхнула назовні та, крутнувшись навколо своєї осі, сплеснула руками.
— Взагалі-то, фокуси - це абсолютно не моє! А от…
Охоронець аж застогнав, на мить заплющуючи очі. Тільки б не почав плакати, бо це лише розігрів!
***
На моє здивування сантехніка у суміжній ванній кімнаті в кінці коридору виявилася доволі сучасною та не з дешевих. Значить, ремонт у будинку таки почали, що тішило. Ніяких тазів для вмивання та вуличних туалетів, ура!
— Ви усі тут живете? — вийшовши з ванни, спитала. — Дем теж?
— Так, — як завжди, розлого та інформативно відповів наглядач.
Та, коли я вже роззявила рота, щоб нагадати йому про пінцет і писанки, роздратовано зітхнув.
— Спальня Дема он там, майже навпроти твоєї.
Схиливши голову на бік, я задумливо оглянула куди новіші двері, аніж мої. Може там і ремонт є? Тоді змушу Деменція переїхати до павуків.
— А подивитися можна? — спитала без особливих сподівань.
— Ні, — одразу ж отримала очікувану відповідь.
Ну, що ж. Значить, сьогодні ще ночую на скрипучому ліжку, а впертий охоронець дослуховує історію про пінцет. Не залишати ж чоловіка без розповіді на ніч! Так, сьогодні я надзвичайно добра та турботлива, хай пам’ятають, тільки не звикають.
