Серце з попелу - Тейлор Грін
Різко повернувши голову на звук, Дем припіднявся та потягнувся до подушки, з наміром - забрати в мене добутий власним гострим розумом та кмітливістю телефон. Звісно ж, чорта з два я так просто з цим змирюся!
Впершись однією рукою йому в грудну клітку, іншу й собі простягнула за смартфоном, але, зрозумівши, що моя кінцівка значно коротша, не вигадала нічого кращого, як вдарити Деменція по тій руці, якою він впирався у матрац. Не врахувавши одного… чоловік все ще нависав наді мною.
— Чорт… — здивовано видихнув чоловік, за секунду до…
За секунду до того, як мене мало б розчавити мускулисте тіло. Наче все життя перед очима пронеслося, і я навіть встигла зажмуритися. Але нічого не відбувалося. Ні за мить, ні за дві… А тоді відчула теплий подих на своєму обличчі та наважилася розплющити одне око. Інше вже розплющилося від шоку.
Дем таки встиг зреагувати, приземлившись на лікоть у міліметрах від мене. Похмуро роздивлявся своїми карими очима, наче роздумуючи, що зі мною зробити, аби не мучитися, - викинути з вікна чи все ж закопати у підземеллі?
А тоді різко піднявся на ноги і, доки я спантеличено кліпала очима, відкинув подушку та все ж згріб телефон з простирадла.
Той уже не надривався. Якщо це був Барбарис, який нарешті достатньо прокинувся, щоб набрати мене, то хай іде до біса. Увесь план мені зіпсував! Треба було одразу Софії писати, щоб викликала поліцію. Хоча, після вчорашнього я вже не була певна, а чи та знову не сприйме це за жарт.
Чому ще не вигадали якихось текстових викликів до відділку, саме для таких ситуацій, коли треба мовчки покликати на допомогу? Я б тоді сама собі дала раду, і не чекала, доки хтось із моїх близьких нарешті згадає про моє існування.
Заглибившись у свої думки, навіть не одразу збагнула, що Дем ухопив мене за зап'ясток та намагається моїм пальцем розблокувати телефон. Стало якось так байдуже.
Чому я раніше не помічала, що нікому до мене немає діла? У Барбариса є "золоте братство", у батьків - справа всього їхнього життя, їхня "Каліпсо". А в мене… лише подруги, які навіть прохання викликати поліцію за координатами сприймають, як зашифроване запрошення на вечірку для мажорів.
Ну, тепер ще й викрадач зі шрамом з дурнуватим іменем. Поколупавшись у моєму телефоні, знову запхнув його до кишені та похмуро вилупився на мене.
— Що? — не витримала.
Настрою гратися в "хто перший кліпне" не було абсолютно.
— Чому ти мене не боїшся? — раптом поцікавився, чим надзвичайно здивував.
— А ти хіба страшний? — пробурчала, дивлячись на нього з-під лоба.
Його брови злетіли вгору, наче я знову сказала якусь дурню. Хоча насправді, дурним було його запитання. Ні, ну, серйозно. Мені боятися чого? Його роздратованих поглядів? Смачних сирників? Чи може йолопів, які на нього працюють?
— Тебе викрали, — пояснив, наче розумово відсталій. — Привезли у закинутий маєток, замкнули у кімнаті під охороною… Чому ти не поводишся так, як і належить наляканій полонянці?
Може, тому, що я не налякана? Мене жодного разу не образили, не вдарили (не рахуючи ляпаса по причинному місці)...
— Мені не видали інструкції, як поводитися, коли тебе викрадають, — скривившись, відповіла. — Та й ви навіть на викрадачів не схожі. Пародія якась.
Настрій від невдалої операції власного визволення впав до нуля, і хотілося лише, аби клятий Шрам перестав пропалювати мене своїм суворим поглядом та звалив нарешті з кімнати. Але він наче нікуди й не поспішав.
Раптом з коридору почувся якийсь шум, і за мить у дверному пройомі з'явився захеканий Кір, хлопець, перед яким досі було трохи совісно. Однак той на мене навіть не глянув.
— Деме! — вигукнув, наляканими очима дивлячись на чоловіка. — Катастрофа!
Шрам ще дужче насупився.
— Що на цей раз?
— Бабуня… — видихнув Кір. — Сюди їде бабуня!
Стільки жаху в зелених очах від такого невинного слова… Спантеличено глянувши на Дема, помітила, що й той аж зблід.
Звісно ж, пояснювати мені ніхто нічого не збирався, тому залишилося лиш спостерігати, як чоловіки, ледь не забувши замкнути двері, валять нарешті геть з моєї спальні.
І що, бляха, за бабуня така?! Знову якась кличка мафіозна?
