Серце з попелу - Тейлор Грін

Коли я за хвилину вилетіла зі спальні, Сірий, що чекав мене під дверима, ледь не підскочив, одразу ж заглядаючи всередину поверх моєї голови. Мабуть, вигляд у мене був знервований, тому, що чоловік аж побілів, певно, подумавши, що зараз за мною вилетить його розлючений бос. Ну, він, звичайно, згодом вилетить, коли помітить зникнення смартфона з кишені. Але я сподівалася, що перед цим у мене буде хоча б декілька хвилин на повідомлення брату. 

— Дем… у ванній, — мило всміхнувшись, прошепотіла та тихенько причинила двері. — Пізніше з ним поговорю. 

І якомога впевненіше, задерши підборіддя, почимчикувала до своєї кімнати, намагаючись вгамувати бажання зірватися на біг. Біля самих дверей розвернулася до охоронця та, забравши з його рук рушник, зайшла до спальні. 

Уперше зраділа, почувши звук повороту ключа в замку. Від адреналіну в крові аж тряслися руки, коли застрибувала на ліжко, на ходу дістаючи свій телефон. В голові хаотично металися думки. Не знаючи, скільки часу знадобиться Дему, щоб вийти з душу та перевірити кишені, вирішила не гаяти ні хвилини. 

Першим ділом вимкнувши звук, підключила мобільний інтернет і зайшла в мессенджер, щоб написати Борису. Та, судячи з того, що братик востаннє був онлайн о третій ночі, чекати відповіді доведеться вічність. Якої у мене немає. Тому скинула свої координати повідомленням і набрала його номер, сподіваючись, що цей обсмоктаний дюшес хоча б звук не вимкнув перед сном.

Та все марно, братик або здох від випитого напередодні, або залишив телефон де-попало, як це з ним частенько буває. Потім пів дня перевертаємо будинок, бо він, бачте, на беззвучний режим поставив.

— Ти куди? — почувся раптом голос Сірого за дверима, і я, заблокувавши телефон, швидко запхнула його під матрац. 

Серце в грудях схвильовано закалатало, доки я прислухалася до звуків у коридорі, затамувавши подих. 

— З’їжджу в місто, — відповів йому Деменцій, і я ледь від щастя не збожеволіла. 

Це ж скільки в мене часу, щоб із-під землі дістати Барбариса! Напишу Соф, і вона збігає до нас додому, розбудить немічного, і, можливо, до того часу, як повернеться Дем, за мною вже приїдуть! І прощавай, будинок з привидами!

Дочекавшись, доки важкі кроки розчиняться в тиші будинку, вже нікуди не поспішаючи, заповзла під ковдру. Вмостилася зручніше, відкинувшись на спинку ліжка, а, потягнувшись за телефоном, помітила піднос зі сніданком на тумбочці.

Що ж, об’їсти викрадачів наостанок - не найгірша ідея, — зловтішно вирішила, швиденько перетягуючи його на коліна, та нарешті дістала з-під матраца смартфон. 

Так, братик досі не з'являвся онлайн. Наберу востаннє, а тоді вже спробую через Соф. Довгі гудки тривали вічність, перш ніж виклик завершився моїм розчаруванням. Ну, я йому це ще пригадаю, коли виберуся. Сестру в нього на очах посадили в авто, а той навіть не додумався поцікавитися, чи жива ще! Навпаки, певно радів, що ніхто мізки не виноситиме всі вихідні. 

Ображено засопівши, вже відкрила діалог із подругою, коли раптом знову почула за дверима Сірого.  

— Що таке, Деме? Трапилося щось?!

От чорт… 

Встигла тільки засунути телефон під подушку, що лежала поряд, коли двері, ледь не злетівши з завіс, розчахнулися та гепнулися об стіну. Я ж, прекрасно знаючи причину візиту, змусила себе підвести голову. Кинула на чоловіка байдужий погляд і, схопивши горнятко з підноса, показово відсьорбнула кави. Ще оце сніданок переривати через те, що в одного йолопа в оточенні одні дилетанти, а не охорона. 

— Де телефон?! — гаркнув, у два кроки опиняючись біля ліжка.

— Який телефон? — невинно закліпала, відкусуючи шматок сирника.

Ледь помітний рух, і піднос летить у стіну. Посуд з дзвоном розбивається, осипаючись на підлогу уламками в перемішку зі шматками їжі.

Не зважаючи на відчуття небезпеки та липкий страх, що прокотився тремтінням по тілу, змусила себе залишатися спокійною. Потягнувшись рукою до тумбочки, підхопила серветку та повільно промокнула губи. Навмисно не поспішала, доводячи цим чоловіка до сказу.

— Де. Він!? — Голос аж бринів.

Проте сам чоловік все ще тримав себе в руках, тож я не втрималася, щоб не підлити горючого у вогонь.

— Хто? — спитала, здійнявши на нього невинний погляд.

Дем повільно схилився до мене, не розриваючи зорового контакту, а тоді несподівано зірвав ковдру та відкинув її вбік. Не встигла зреагувати, коли пальці обхопили мою ногу, лиш зойкнула від несподіванки, коли різко потягнув на себе. 

— Ти догралася, — спокійно повідомив.

Коліно опустилося поміж моїх ніг, а з обох боків від голови лягли його долоні. Наче замкнувши у клітці. Палаючі очі, у які я з жахом дивилася знизу вверх, підтверджували, - таки справді догралася. Щоправда, до яких наслідків, - зрозуміти не встигла. Тиха вібрація з-під подушки водночас і врятувала мене, і згубила...