Серце з попелу - Тейлор Грін

Прибуття загадкової гості, здається, настільки схвилювало горе-викрадачів, що навіть мій охоронець Сірий кудись звалив. Принаймні на мої гукання він не відкликався.

Невже у мене з'явилася ще одна спроба для втечі з будинку? Тільки я ніяк не могла збагнути, як її організувати, і просто намотувала кола кімнатою, час від часу прислухаючись до мертвої тиші за дверима. 

Може вдасться якось відімкнути двері? 

Присівши навпроти такої ж древньої, як і самі двері, замкової шпарини, побачила, що в ній стирчить ключ. Так, якщо обережно випхати його, він упаде на підлогу….

Опустившись на четвереньки, оцінила висоту шпарини пальцем. В принципі, ключ мав би пролізти. Але чим його сюди затягнути, якщо у кімнаті нічого підходящого немає?

Скочивши на ноги, роззирнулася, схвильовано кусаючи нижню губу. Адреналін знову завирував у крові, змушуючи мозок перебирати ідеї з блискавичною швидкістю. 

Шафа! Там точно повинні бути вішаки! 

Радісно підстрибнувши, кинулася туди і ривком розчахнула дверцята. Самотній, грубо витесаний дерев'яний, бляха, вішак похитнувся на перекладині. Ніби знущаючись! 

Але я все рівно його схопила та з легкістю розламала старе висохле дерево. Під ноги, дзенькнувши, впав металевий гачок. Цим можна буде виштовхати ключ. Уже половина справи. 

Задумливо походжаючи кімнатою, поглядом обмацувала усе, що бачила, але ніщо не підходило. Аж тут, зупинившись перед тумбочкою, примружилася. Шухляду прикрашали тоненькі рейки, сантиметрів двадцять завдовжки. Якщо вдалося б їх відколупати… 

З жалем глянувши на свіжий манікюр, зітхнула та, опустившись на коліна, приступила до справи. На щастя, тумбочка, як і решта меблів у кімнаті, ледве трималася купи від старості, тому постраждав лише один ніготь, доки я обережно, допомагаючи собі гачком від вішака, нищила її. Сподіваюся, це не антикваріат. 

Коли в руках опинилася дерев’яна полоска, діло пішло веселіше, і незабаром ключ дзенькнув з того боку об дерев’яну підлогу. Я вляглася на живіт і просунула рейку під двері. Дуже хвилювалася, аби тоненьке дерево не тріснуло, все ж металевий ключ був важчий. Але з другоі спроби таки затягла його до спальні. 

І ще кілька секунд дивилася на нього, не вірячи власним очам. Вдалося… Бляха, в мене вийшло! 

Навіть не пам’ятала, як встромила ключ у шпарину та відімкнула двері. Серце в грудях калатало, як навіжене, а від адреналіну аж дзвеніло у вухах, коли вискакувала з кімнати та скрадалася коридором. Якщо чесно, гадки не мала, що далі. Як вибратися з будинку, я продумати не встигла. 

Прислухавшись, я розрізнила голос Дема з першого поверху серед загального шуму. На першому поверсі наче хтось совав меблі та лаявся, під керівництвом великого боса. Тільки знати б у якій вони кімнаті, щоб не нарватися на когось. 

Ступивши на сходи, визирнула вниз і, не помітивши нічого підозрілого в коридорі, швидко спустилася. Відчула якесь кляте дежа вю. Ні, цього разу тікатиму не через вікно. 

І, наче у відповідь на мої думки, вхідні двері тихенько прочинилися, змусивши мене заціпеніти від жаху. А тоді… у пройомі з’явилася чорна собача голова з загостреними вухами. 

— Хух, налякав, — пробурмотіла, схопившись за серце. — Хто у нас хороший хлопчик? 

Пес, просунувшись уже наполовину, раптом схилив голову та загрозливо загарчав. Ну, увесь в свого господаря. 

— Ти теж не страшний, — прошепотіла, прислухаючись до шуму з кімнати ліворуч. — Можеш скалитися, скільки завгодно. 

Собака аж замовк, певно шокований таким поворотом, а тоді повільно позадкував, не зводячи з мене напруженого погляду. Я ж, сприйнявши це за хороший знак, ступила на підлогу першого поверху. Капці, які мені видали, створювали забагато шуму, тому я їх зняла та, затиснувши в руках, навшпиньки прокралася до виходу. А, просочившись у залишену собакою шпарину, кинулася надвір. 

Нарешті свобода, - вдихаючи на повні груди тепле осіннє повітря, подумала, опинившись на крильці. І закрутила головою, щоб переконатися, - навкруги нікого не було, окрім насторожених собак, що спостерігали за мною, стоячи на кам’яних сходах. 

Я спочатку не зреагувала, коли їхні вуха раптом перетворилися на локатори, а морди повернулися у бік грунтової дороги. А, побачивши спортивний “Додж челенджер”, що з тихим гуркотом викотився з-за дерев, на мить втратила дар мови. Аж капці з рук випали. Таку красу в цьому напів мертвому місці я побачити не очікувала. 

Та ще більший шок отримала, розгледівши за кермом милу стареньку жіночку. Мозок відмовлявся фіксувати цю інформацію, залишивши мене стояти з роззявленим ротом, доки авто паркувалося перед входом. 

То це і є та сама бабуня?!

Дверцята повільно відчинилися, і старенька легко вибралася з салону. Почепивши на лікоть свою сумочку, обсмикнула рожеву сукенку в квіточку та повернулася до мене. А я лиш могла думати про те, що візерунок на її вбранні дуже вже нагадував шпалери в спальні, з якої я щойно вибралася.

Чомусь, не зважаючи на миловидний образ божої кульбабки з сивими кучерями, погляд у жінки був чіпким та холодним, і від того, як вона просканувала мене від маківки і аж до босих ніг, морозець пробігся спиною. Навіть у добродушній посмішці незримо відчувалася неймовірна сила та влада. Я навіть забула, навіщо взагалі сюди прийшла. І, здається, почала розуміти, чого чоловіки виглядали такими нажаханими…