Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Дарина

Отямилася, я вже в лікарняній палаті. Тіло нило і ломило ніби я під самоскид потрапила, голова шалено розколювалася. Я не одразу згадала що зміною відбулося, та коли побачила старчачій у вені катетер, що був приєднаний до крапельниці, то одразу все зрозуміла. 

Нещодавня подія спалахнула в скронях пекучим болем розтікаючись в грудях крижаною примороззю, аж до нудоти.

Ми потрапили в аварію й останнє, що я пам'ятаю перед тим як втратити свідомість напружене обличчя Тимофія. Так близько від мене, що я відчувала його гаряче часте дихання на своїй шкірі.

Після оглушливого удару машину повело в бік і від різкого її розвороту, я боляче вдарилася ліктем об пасажирські двері, наступної ж секунди я відчувала як Тимофій схопив мене і міцно притиснув до себе, захищаючи своїм тілом від ударів, що послідували далі. 

– Бог мій, дівчинко моя ти нарешті прийшла до тями, - наді мною стоїть заплакана і бліда наче папір мама. По обличчю і темним кругам під очима було видно, що вона не спала кілька ночей поспіль.

– Мамо, – хрипло тягну, ледь перебираючи пересохлими губами. – Що з Тимофієм?

– Крихітко моя, дитинко, тільки не хвилюйся він у реанімації й ще не приходив до тями, - дивлячись на мене крізь пелену сліз схвильовано проговорює.

Від цієї звістки мене обдає жахливим холодом і смикнувшись марно пробую підвестися з ліжка та мама м'яко мене зупиняє.

– До нього поки що нікого не пускають, він у дуже тяжкому стані, — співчутливо дивлячись на мене, тихо проговорює.

– А Максим Вікторович, з ним що? – втомлено прикривши очі, та стримуючи гіркі сльози, хрипко перепитую тільки щоб якось відволіктися від жахливих новин про коханого. 

– Хвала богу обійшовся переломом носа і невеличким забиттям голови. Йому пощастило, що він був пристебнутий, а ось ви мої любі чомусь знехтувати правилами безпеки, - з легким докором дивиться на мене родичка. – Приїжджала його дружина Маша, до речі, дуже приємна дівчина. Так ми з нею в коридорі до ночі просиділи, чекаючи коли нас до вас пустять. Ох і наридалися.

– Свердлов теж у реанімації? - перелякано перепитую, знову на автоматі схоплюючись з ліжка, та одразу ж знесилено лягаю назад, бо темніє в очах. 

– Ні, Максима Вікторовича ще вчора виписали, бо він не схотів лежати, сказав що в нього занадто багато роботи, щоб просто вилежуватись.

– На нього схоже, - слабко всміхаюся. – А мене коли відпустять? - із надією дивлюся на маму, бо мені теж не хотілося тут вилежуватись до скону. 

– Ну думаю що найменше ще з декілька тижнів протримають. Твій лікар, Костянтин Євгенович, до речі, дуже приємна молодий чоловік…

– Мамо, ти знову! - обурено обриваю родичку. 

– Що? Я і не думала, — невинно кліпає очима. – Я ж знаю, що в тебе є твій Тимофій, - її очі чомусь одразу стають сумними.

– Звісно, - напружено підтискаю губи. – Мамо, – після хвилини важкого мовчання між нами нарешті наважуюсь спитати. – А як би так мені його побачити? - дивлюся з надією. 

– Кого.., Костянтина Євгеновича? – розгублено перепитує мама. – Так я його зараз покличу….

– Та навіщо мені, твій лікар? — обурено випалюю. – Я про Тимофія кажу. 

– Ну, по-перше, він не мій, дитинко, він твій лікар, - терпляче промовляє мама, як маленькій, а по друге мені все одно доведеться його кликати якщо ти прийшла до тями. 

– Це зрозуміло, а до Тимофія коли можна буде потрапити, — нетерпляче перебиваю маму.

– А, так сказали, що до нього пускають тільки найближчих родичів.

– Так я і є його найближчий родич, - не подумавши одразу випалюю 

Мама, уважно дивитися мені у вічі, і приклавши руку до чола начебто намагаючись виміряти мені температуру, видає:

– Ти знаєш мила, я напевно все-таки покличу Костянтина Євгеновича, мені здається, ти ще не зовсім в собі.

– Ох, пробач, - хапаючи її за руку й утримуючи, важко видихаю. - Я неправильно висловилась, просто не хотіла тобі так швидко говорити, та й ще за таких обставин.

– Що саме говорити? - уважно дивиться мені в очі. 

– Тимофій зробив мені пропозицію, і я погодилася, - нахабно брешу мамі. – Тож тепер офіційно я його наречена, а значіть мене зобов'язані

– Пропозицію?! - голосно вигукує мама прикриваючи рота долонею. Потім нахилившись до мене ближче промовляє в пів тону. – Дарино, дитинко я так за тебе рада і за твого Тимофія, - лепече жінка, стираючи зі своїх очей сльози, що виступили.

– Так, дякую, - швидко відповідаю. – Тепер на правах його нареченої мені навряд чи зможуть заборонити відвідувати його.

Мама, і досі стираючи сльози згідно закивала головою.

Через декілька тижнів мене благополучно виписали з лікарні. Звичайно, натерпілася я за цей час, знатно. Мама так злякалася за моє життя, що з успішної бізнес леді перетворилася на матір - квочку просто таки огорнувши мене своєю турботою й увагою. Я навіть у дитинстві не пам'ятаю, щоб у мене стільки фруктів та овочів пхали, та свіжоприготовлених курячих бульйонів, як зараз. 

До кінця мого лікування мене вже від них вернуло. Люда, теж не відставала і відвідувала мене майже щодня разом із невгамовною парочкою близнюків.

І все було б чудово, якби не одне, але. Тимофій за весь цей час поки я стрімко одужувала так і не прийшов до тями, та мене запевнили, що обов'язково повідомлять, якщо це все ж таки станеться.

Після лікарні, я навіть не заїжджаючи до гуртожитку тимчасово переїхала до мами, бо Максим Вікторович відправив мене до примусової відпустки, на відновлення. І я дійсно була йому за це вдячна, бо настільки була розбита тим, що коханий не йде на поправку, що більше ні про що крім Тимофія не могла думати. Мені зараз хотілося бути на самоті лише зі своїми думками.

Десь близько десятої години вечора, коли я вже починала засинати я почула наполегливий телефонний дзвінок.

– Зачепа Дарина Олександрівна? - у слухавці пролунав беземоційний голос. 

– Так, - ледь чутно хрипко видихаю, боячись почути найстрашніше, бо знаю, що номер з якого мені телефонують це номер лікарні де лежить Тимофій.