Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Мене кинуло в жар і я заметушилась на ліжку, намагаючись відшукати свій одяг. Тимофій нахабно развалившись, у всій красі повністю оголений і неймовірно гарний із задоволеною пикою спостерігав за моїми стрімкими рухами, та всміхався.

– Чого ти іржеш, — кинувши в нього подушкою, випалюю..

 Не гаючись, чоловік відповідає мені тим же.

– Хочу та іржу. Ти що мами боїшся?

– Не боюся, а просто мене напружує ця ситуація. Не кожного разу я привожу до дому чоловіка і взагалі, чого я маю перед тобою звітувати.

– А ти гадаєш, твоя мама не здогадується, чим ми тут займалися.

– Може й здогадується. Але думати одне, а побачити зовсім інше. Так що підіймай свою нахабну дупу й одягайся.

Чоловік уважно подивився на мене і сумно видав.

– Ти знаєш, зайченя, мені здається, я погано на тебе впливаю.

– Тобі не здається, — парирую у відповідь.

І справді, раніше у мене не спостерігалися настільки зухвалі замашки як зараз.

Через пару хвилин, ми вже одягнені спустилися до вітальні. Мама зустрічає нас із блискучими  очима і занадто, як мені здається, голосно прлмовляє:

– Яка все-таки ви гарна пара, — сплескує руками.

Я нервово закочую очі, ще одна непризнана акторка.

– Ну, що ми стоїмо наче вкопані, проходьте на кухню. Я з'їздила в місто і прикупила дечого смачненького до чаю. Впевнена, Тимофій, що Дарина вас так і не нагодувала.

– Ну мамо, ти знову починаєш, — ображено випячую губи. – І не будемо їсти Тимофію вже йде. Правда милий? - дивлюся на чоловіка. 

– Ну чому, заради такої справи, я можу й затриматись? Не щодня, мені доводиться пити чай із майбутньою тещею.

Я дивлюся на Темного таким поглядом наче намагаючись спопелити, та він навіть бровою не веде. Ну я йому влаштую. 

– Ні-ні, — запротестувала мама, і сміливо пройшла до кухні.

Коли ми нарешті поснідали й попили чай, зі смачними тістечками мама, обвівши мене і Тимофія уважним поглядом, почала свій допит. Чого й слід було чекати.

Скажу одразу, Тимофій був в ударі. Він таке навидавав мамі, що через пів години, таких веселих посиденьок я від  сорому була готова провалитися крізь землю.

– Так, ви уявляєте, напилася в устілку. Ледве додому дотяг, — весело говорив, цей чеширський засранець.

– Не може бути, доню  й не знала, що ти на таке здатна, — занепокоєно голосила мама, кидаючи на мене здивовані погляди.

А я не знала, чи мені Тимофію врізати по голові прямо зараз, щоб він нарешті закрив свою пельку, чи почекати поки не буде свідків і потім по тихому придушити. 

– А ви Тимофію, розкажіть но мені про себе, а то ми все про Дарину, та про Дарину. 

– А що мені про себе розповідати. Навчався у коледжі, потім армія, служба.

– Ти служив? – стрепенувшись,  здивовано перепитую.

– Так, а чому це тебе вражає, — здіймає брови. 

– Просто я думала..., — почала було казати, та розгубившись підтискаю губи. 

– Що, вважала таких як я не беруть у військові? — чую якусь гіркоту в його голосі, а погляд чоловіка змінюється,  стає більш глибоким та серйознішим ніж я звикла бачити.

Такого Тимофія я ще не знала і зараз вже не розуміла, чи хочу знати. Цей чоловік мене неймовірно притягував, але й водночас лякав і ці почуття дуже суперечили одне одному.

Увечері Тім зголосився мене підвезти до міста. Відмовлятися було безглуздо. Мамі Тимофій явно сподобався, а коли він ще й повідомив, що працює начальником особистої охорони Максима Вікторовича, вона взагалі розтанула.

Дорогою до міста ми мовчали, бо кожен думав про своє. Але коли ми під'їхали до гуртожитку Тимофій несподівано повертається у мій бік.

– Приїхали зайченя, даю тобі пів години на збори, сподіваюсь тобі вистачить цього часу?

– На які ще збори? — розгублено ляскаючи віями, вирічилася на чолоаіка.

- Ти переїжджаєш.

– Куди? - дивлюся на чоловіка здивовано, мозок тупив і відмовлявся сприймати очевидні речі.

– Як куди, до мене до дому?

Ще хвилину я здивовано дивлюся на чоловіка, повільно перетравлюючи інформацію яку він мені доніс. Та коли до мене нарешті доходить я як можу голосно вимовляю.

– Нізащо! – твердо  відрізаю. – Я не збираюся переїжджати до тебе жити, ми навіть ще до ладу не зустрічалися. 

– Заспокойся, зайченя, тобі шкідливо нервувати, — кладе долоню мені на плече. – Все вже вирішено, бо я не дозволю тобі жити в таких жахливих умовах, та й контингент тут бажає кращого.

– Послухай, Тимофію, чи Темний як тебе краще назвати, щоб тобі було зрозуміліше. Те що ми з тобою переспали, ще не дає тобі права вирішувати за мене, за яких умов і з ким мені жити.

– Ти так вважаєш? - звужує очі. 

– Так, я так вважаю, — випалюю ривком відчиняючи пасажирські двері, та наостанок зиркнувши на чоловіка вилітаю на вулицю мало не розтягнувшись на асфальті.

Злість на цього нахабу, та і взагалі на ситуацію, що склалася. Розмова з мамою вже мене дратувала, а ось така зухвала пропозиція від Тимофія остаточно лютить. 

Звичайно, мені хочеться бути з ним, і я думала  над тим, що колись можливо ми будемо жити разом, та може спочатку ми б спробували по зустрічатися. І взагалі якось занадто швидко, все відбувається, на мою думку. 

Всі ці думки я прокручувала у себе в голові, поки стояла в під'їзді спершись на двері і чекала поки Тимофій нарешті поїде.