1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Хаблак витягнув з портфеля папери.
— Прошу ознайомитися й розписатися, — сказав сухо.
Хмиз читав підкреслено довго. Нарешті взяв ручку, зітхнув і розписався. Мовив скрушно:
— От не гадав, що нам доведеться вести таку розмову. У Валерії було веселіше…
Капітан обірвав його:
— Прошу відповісти, де ви перебували вчора між дев'ятою та одинадцятою годинами вечора?
Хмиз не задумався ані на секунду:
— Вдома.
— Це може хтось підтвердити?
— Ну хто? Звичайно, дружина, діти.
— І що ви робили в цей час?
Ярослав Михайлович знизав плечима якось ніяково, немов вибачався.
— Спав, — пояснив, — я взагалі рано лягаю, а вчора чомусь зморило, ліг ще раніше. Ревізія в моєму магазині, вдень накрутився… Знаєте, як з ревізорами? І те їм погано, і те…
Хаблак не дав заплутати себе.
— І коли ви лягли спати? — запитав.
— Точно не пам'ятаю. По-моєму, близько дев'ятої. Але їй в дружини попитайте, вона краще знає. Катря в мене опівнічниця, та що вдієш — жінка. У неї свої клопоти, двійко дітей маємо, їх нагодувати, обіпрати, це, я вам скажу, не дарунок. Тещу хочу виписати, однак приліпилася до свого села…
І знову Хаблак не дав увести себе вбік…
— Давно бачили Бобиря? — запитав.
Хмиз не задумався: давно чекав на це запитання, одразу збагнув, для чого завітав до нього цей міліцейський сищик. Адресу міг вивідати тільки в Бобиревої коханки. Толик учора був у цієї суки — вранці, ще до побачення з ним, і, певно, від восьмої до дев'ятої вечора, коли Хмиз заходив додому.
Не треба було відпускати Бобиря, проте мусив забезпечити собі хоча б якесь алібі — дружина й діти, щоправда, сумнівні свідки, але ніхто не зможе довести, що його не було удома!
Учора ввечері їх з Толиком не бачили разом, і слідів не лишилося…
А от що бачилися на вокзалі, що їхали разом до Іриня, довести не так-то й складно. З сотнями людей зустрічалися на вокзалі, в електричці, й хто зна, може, міліція вже має свідків. Отже, не було рації відмагатися, це б лише ускладнило його становище, і Хмиз відповів твердо:
— Толика? Вчора здибалися на вокзалі. Виявляється, — підморгнув Хаблакові, — його хахалиця мешкає десь тут поблизу, й Толик їхав до неї.
— Яким поїздом?
— Дев'ятнадцять одинадцять.
— До Іриня прибули пів на восьму?
— Точно. І розійшлися на вокзалі. Толик ще був трохи під газом, до буфету пропонував, пивка попити, але я відмовився.
— І більше того вечора не бачилися?
— Звідки ж? Він же до Танюшика поспішав, для чого йому я?
— Після того вечора, коли були в ресторані з дівчатами, зустрічалися з Бобирем?
— Обіцяв подзвонити, та зник кудись. Вчора казав: ховав бабусю. Десь в Одесі чи Сімферополі.
— Давно знайомі з Бобирем?
Хмиз дозволив собі не відповісти. Запитав сам:
— А що, власне, сталося? Чому це міліція так цікавиться Бобирем? Я ж розумію, не від гарного життя ви з Толиком контакти шукали. Навіть у ресторані з красотками.
Хаблак рішуче поставив Хмиза на місце:
— Запитую лише я, зрозуміло? І прошу вичерпно відповідати. Отже, давно знайомі з Бобирем?
— Два роки.
— Як познайомилися?
— Він же в промторзі працює, а я — завмагом.
— Допомагав одержувати ходові товари?
— А-а… — махнув рукою. — Від Толика нічого не залежить, тим більше, що я в приміському районі. Але ж, якщо відверто, компанії в нього цікаві…
— Красотки?
— І це було, самі знаєте. Проте, по-моєму, це компетенція місцевкому, а не міліції. А ви хитрий, — підморгнув, — тепер я розумію: прикинувся п'яним і проспав на килимі у Валерії…
— Про що розмовляли з Бобирем в електричці?
— Так, дрібниці. Про життя.
— А конкретніше?
— Скаржився на якісь перепони в суді. Він у Танюшика по вуха врізався, хоче одружитися. А я вважаю, вона скоро йому роги наставить…
— Про які справи йшла мова?
— Справи? — аж здивувався Хмиз. — Нема в мене справ з Бобирем. У нас в магазині є план, і ми виконуємо його.
— Скажіть, — перевів розмову на інше капітан, — от ви щомісячно перевиконуєте план і одержуєте прогресивку. Скільки?
— Близько трьохсот карбованців на місяць разом із зарплатою. — Хмиз засовався на дивані: збагнув, куди хилить Хаблак, і ця розмова була йому не до душі.
— І жінка заробляє карбованців сто?
— Сто п'ятдесят.
— Гаразд, — погодився капітан. — Разом чотири з половиною сотні. А скільки коштує ваш будинок?
— Ми дуже економно живемо, — заперечив Хмиз. — Крім того, майже не витрачаємося на овочі й фрукти.
— Що скромно, то я бачу, — капітан красномовно пнув туфлею рожевий килим. — Однак все одно сумніваюся, що ваших спільних прибутків вистачило б на такий будинок.
— Маєте рацію, — спокійно погодився Хмиз. — Батьки дружини допомогли, тесть і рідна теща. Тесть помер недавно, а був головою колгоспу. Грошенят підкинув… Вам би, каже, не дав, та онуків шкода, для онуків нічого не пожаліємо!
Хаблак задумався, нараз якась ідея майнула в нього — пожвавішав і мовив:
— Отже, ви розпрощалися з Бобирем на привокзальному майдані й більше його не бачили, так? Можна запротоколювати?
— Можна, — погодився Хмиз. — Саме так і було.
— До речі, — недбало запитав капітан, — у чому був одягнутий Бобир?
Хмиз почухав потилицю.
— Костюм, здається, сірий. Точно, темно-сірий, модний, я широкими лацканами. Я ще подумав — фінський. Запитав, а він каже: шив у кравця.
— Краватка була?
— Ні,
