1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

У вівсі поблизу моріжка капітан нічого не знайшов. І тоді почав прочісувати метр за метром поле обабіч стежки аж до лісу, де стояла машина.

Все, що знаходив, акуратно складав до валізки й скоро заповнив її мало не на половину: кілька паперових пачок від сигарет — жовті, миті дощами пачки «Паміру» й «Прими», пожмакана в целофані пачка «Стюардеси», обгортка цукерки, фольга від шоколадки, напівз'їдене яблуко сорту «папіровка», аркуш паперу учнівського зошита з якимись змитими дощами записами, котушка з-під ниток, шмат газети…

Люди йшли стежкою й викидали непотріб, кидали, звичайно, не для того, щоб інспектор карного розшуку збирав його, та що поробиш, робота в нього вже така: не лишати нічого непоміченим.

Побачивши метрів за двадцять від стежки уламок граніту, Хаблак на мить завмер. Потім зробив пружний крок до каменюки й обережно опустився на коліна.

Зітхнув розчаровано: камінь вгруз у землю, він лежав тут давно, може, місяць, а може, й довше, з одного боку його обплела навіть якась витка рослина.

Капітан витягнув камінь із землі й жбурнув далеко, немов висловлюючи цим своє невдоволення чи розчарування. Обтрусив коліна. «Усе, — вирішив, — певно, тут уже нічого не знайти…»

Машиніст солодко посапував, прилаштувавшись на задньому сидінні «Волги». Моринець стояв, спершись на капот машини. Тепер вони вже були не потрібні Хаблакові — він довіз їх до вокзалу, де й залишив. А сам поїхав до Тані.

Знову люто гавкав пес, і дівчина тримала його за нашийник.

— А Толик повернувся, — повідомила радісно. — Вчора.

Капітан нічого не відповів і пройшов на веранду. Влаштувався за столом мовчки, Таня зупинилася в дверях, трохи здивована мовчанкою і якимсь незвичним виглядом Хаблака.

— Сідайте, Таню, — Хаблак вказав на стілець з протилежного боку столу. — Сідайте, бо маю до вас розмову, не зовсім приємну, та що поробиш, не все в житті буває солодким.

Дівчина пересмикнула плечима й сіла на краєчок стільця, очікувально дивлячись на капітана. Хаблак показав своє посвідчення.

— Інспектор карного розшуку капітан міліції Хаблак, — представився офіційно. — А все, що було раніше, вважайте невеличким маскарадом, викликаним необхідністю. Тепер я розмовляю з вами як цілком офіційна особа — ось, прошу ознайомитися з цим документом і розписатися. Попереджую, що за неправдиві показання ви несете відповідальність перед законом.

Дівчина дивилася на Хаблака і все ще не могла повірити йому. Здається, сприймала його дії як розиграш, бо мовила, правда, не зовсім впевнено:

— Киньте, Павле, ці недоречні жарти…

Хаблак знову розкрив перед нею посвідчення.

— Мене звуть Сергієм Антоновичем, — сказав з натиском. — І я ще раз повторюю: усі мої попередні дії були викликані службовим завданням, пов'язаним з розслідуванням дій групи ділків і шахраїв. А зараз я мушу повідомити вас, громадянко Висоцька, що вчора на початку одинадцятої години вечора загинув Анатолій Васильович Бобир. Коротше кажучи, вчора Толик потрапив під електричку.

Чи то ця раптова кінцівка цілком офіційного повідомлення, чи справді суворий тон Хаблака, чи звертання «громадянко Висоцька» так подіяли на Таню, але дівчина нарешті усвідомила, що все це не жарти, більше того, до неї дійшов увесь страшний зміст мовленого Хаблаком — пополотніла й перепитала невпевнено:

— Що ви кажете?.. Вчора Толик був у мене, й ми домовились… Не може бути! — вигукнула раптом. — Чого ви мені голову крутите? При чому тут міліція?

— Тетяно Борисівно, — сказав Хаблак м'яко, — ви мусите насамперед усвідомити, що трапилося нещастя, можливо, злочин, і я розслідую його. Розумію, що вам важко і, зрештою, співчуваю, проте й ви увійдіть у моє становище. Загинула людина, ми ще не знаємо, чи то в результаті нещасного випадку, чи то злочину, — мусимо встановити це іі потребуємо вашої допомоги.

Таня різко підвелася. Мовила розгублено:

— І оце ви ходили до нас… і дзвонили… виконуючи службове завдання? Це правда?

— Правда, — кивнув Хаблак. — Я — сищик, сподіваюсь, ви чули про таких?

— І правда, що Толик загинув?

— Вчора ввечері потрапив під електричку.

— Але ж тільки вчора ввечері…

— Коли він пішов од вас?

— На початку десятої. Ще було видно, і він збирався повернутися. Я чекала на нього, та вирішила, що десь затримався.

Хаблак присунув до себе папери. Збагнув, що Висоцька трохи оговталася й може відповідати на запитання.

— Сідайте, Тетяно Борисівно, — попросив, — і, будь ласка, розкажіть про все, що трапилося вчора. Коли з'явився у вас Бобир?

Таня знову сіла на краєчок стільця. Запитала:

— Невже Толик учинив таке, що міліція?..

Хаблак зупинив її рішучим жестом. Попередив:

— Я прошу відповідати тільки на мої запитання, громадянко Висоцька. І ще раз попереджую, що за неправдиві показання…

— Я ж розписалася, — одповіла Таня, блиснувши очима, і Хаблак збагнув, що дівчина вже зовсім узяла себе в руки. Повторив:

— Коли з'явився у вас Бобир?

— Вчора вранці. Після десятої години. Сказав, що не міг повернутися раніше: були різні клопоти з родичами. Понаїхали на похорон бабусі, й довелося відправляти з Сімферополя по домівках.

— Міг би повідомити вас, що затримується.

— І я так вважала, але пояснив, що закрутився.

— Припустимо. Отже, Бобир приїхав до вас на початку одинадцятої ранку. І пробув до котрої години?

— Ми пообідали, він ще спав по обіді й близько шостої поїхав до Києва.

— За обідом вживали спиртне?

— В нас був святковий обід. Але Толик не пив. Вірніше, трохи. Одну чи дві чарки.

— Коли обідали?

— О другій.

Хаблак прикинув: од двох чарок дуже не сп'янієш, крім того, Бобир спав, либонь, до п'ятої — все мусило вивітритися.

— Для чого Толик поїхав до Києва? — запитав.

— Казав: справи. Я ще не