Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

Сонячний зайчик тремтів на підлокітнику, і здавалося, жінка хоче спіймати його. її довгі в’ялі пальці час од часу стискалися, та зайчик вислизав, і Хаблакові на мить видалося: саме ця нескінченна гра з відблиском турбує і бентежить жінку. Майор подумав, що вона зовсім забула і про нього, і про експерта, і про понятих, які стовбичили біля порога. Хаблак уже кілька разів запрошував їх сісти, але поняті підпирали одвірки, витягували шиї і не спускали очей з експерта Болотова, який оглядав кімнату. Хаблак мало цікавив їх — майор сидів на стільці й про щось розпитував господарку квартири. Порівняно з експертом, котрий клацав фотоапаратом, оглядав склянки на столі й для чогось підняв з підлоги й поклав поруч зіжмакану серветку, Хаблак був для них людиною явно другорядною, випадковою, наче й непричетною до найважливішої події будинку. Либонь, поняті усвідомлювали всю свою значущість і знали, що надворі на них чекають збуджені й нетерплячі сусіди. Тому намагалися не пропустити нічого вартого уваги, їх аніскілечки не цікавили стандартні й незначні запитання молодика в піжонській куртці, який зручно влаштувався у фотелі. Ну кому потрібне прізвище господарки, відомості про її від’їзд і повернення, коли дізналася про крадіжку і як саме — про це й так знають усі. Адже бездротовий телеграф уже давно розніс по кварталу, що обікрадено квартиру народної артистки Корольової. Всім відомо, що десять днів тому вона поїхала на море, ну, може, й не всім, принаймні для сусідів це не секрет. Правда, повернулася набагато раніше, ніж планувала, — щось не сподобалось на південних пляжах чи просто захворіла. Зайшла в квартиру й побачила: хтось устиг погосподарювати в ній — шафи порозчинювані, немає найкращих речей… Хто не втратить голову від розпачу?

А зараз сидить у кріслі холодно й незворушно, наче все, що робиться, її не обходить і обікрадено зовсім іншу квартиру…

Нарешті Корольова відірвала пальці від підлокітника, мабуть, стомлена боротьбою з неслухняним зайчиком, обвела поглядом кімнату, буцім уперше побачила в ній непроханих гостей. Хаблак помітив у її очах зчудування, наче збагнула нарешті, що сталося, і зрозуміла всю невідворотність події. Обличчя Надії Петрівни скривилося, чоло зморщилося, як у дитини, котра намагається щось усвідомити й ніяк не може, потім вона махнула рукою і згорбилася, забула і про Хаблака з його настирливими запитаннями, і про безмовних, з палаючими од цікавості очима понятих, замкнулася в своєму горі. Хаблак подумав: певно, жінку найбільше мучив не жаль за втраченим (хоч одна каракулева шуба, правда, ношена, тепер не по кишені Корольовій, не кажучи вже про інші речі), а образа за те, що чужі, жадібні руки порпалися в її шафах і комоді, торкалися найулюбленіших суконь, прикрас, перебирали книжки, висували шухляди столу. Мабуть, вона й тепер відчуває присутність у квартирі чужака, і це відчуття ще довго не даватиме їй спокою.

Хаблак співчутливо зиркнув на жінку: тут він нічим не міг допомогти їй, навіть швидко спіймавши злодія і повернувши вкрадені речі. А на те, що це йому справді вдасться, він поки що не покладав великих надій: злодій, судячи з невдоволеного гмикання експерта Болотова, майже не залишив слідів, певно, не новачок, та й не поспішав, діяв розсудливо — це видно з усього. Отже, знав, що Корольова виїхала, і мав час вибрати найцінніші речі.

Хаблак зазирнув у вічі жінці, буцім намагався нарешті привернути її увагу, проте й цього разу йому не вдалося зацікавити Корольову — дивилася на майора холодно й байдуже, як на чужу людину, котру змушена терпіти лише за обставин, що склалися. У майора ображено затремтіли губи, однак одразу опанував себе, подумавши, що Корольову можна зрозуміти… Зрештою, невідомо, як би сам повівся на її місці.

І Хаблак, затамувавши невдоволення, запитав спокійно:

— Скажіть мені, Надіє Петрівно, хто знав, що ви їдете до Криму?

Корольова відповіла не одразу: зиркнула на майора здивовано, наче мала справу з малою дитиною, якій слід пояснювати елементарні речі.

— Багато хто знав, — відповіла нарешті, знизавши плечима. — Я не робила з цього таємниці.

Хаблак усім корпусом повернувся до понятих, так, що крісло аж зарипіло.

— Ви знали, що Надія Петрівна їде у відпустку? — запитав. — І на скільки?

Жінка, яка не діставала чоловікові й до грудей, підвела на нього очі запитливо, а той ледь помітно похитав головою, нахилився трохи вперед і навіть устиг щось сказати, але що саме, майор так і не розібрав, бо жінка зупинила чоловіка енергійним жестом і затуркотіла:

— Звичайно, ми знали… Дізналися, але не одразу… Може, на другий день чи на третій. Розумієте, ми вже на пенсії й сидимо там, унизу, де квіти, там зручно — на лавиці, крім того, люди поруч, і поговорити є з ким… Газет, розумієте, не передплачуємо, позаяк на пенсії… Та й по телевізору все кажуть, сусіди розповідають…

— Катю, — нарешті докірливо вставив чоловік і знову похитав головою, — нас питають…

— А я що кажу? — Жінка схрестила руки на грудях, ступила вперед — низенька, мало не квадратна, навіть довгий, до підлоги, халат не робив її вищою. Певно, жінці подобалося бути в центрі уваги, їй набридло грати роль статистки біля одвірка. — От я й кажу: таку поважну особу, як Надія Петрівна, не помітити не можна. А ми її з середини серпня не бачили? — озирнулася на чоловіка. — Точно, не бачили, й сусіди — також. Розумієте, вирішили, Корольова поїхала. А куди? На море, звичайно. Куди ж іще таким, як вона, їздити!

Хаблак застережливо підвів руку.

— Виходить, здогадалися?

— Не так уже й важко.

— Констатуємо… — Майор зробив паузу. — Сусіди знали… А ще хто?

— Товариші з театру. Та й мало хто… — відповіла Корольова байдуже, наче не розуміла, для чого всі ці запитання.