1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Це запитання було цілком слушним і вимагало такої ж конкретної відповіді.

— Мені здається, що кофтини виготовляються в нас під носом, і ділки мають з них величезний навар. А коли б ви ще позичили в дівчини кофту…

Хаблак зробив заперечливий жест.

— Ви що, за домушника мене вважаєте?

Коренчук скосив на нього хитре око.

— У вас усі в карному розшуку такі амбіційні?

— На жаль… — зітхнув Хаблак.

— Поїдете в І ринь?

— Доведеться.

— Я знав, що ви погодитесь.

— Дозвольте запитати чому?

— Не зовсім приємна місія, проте коли ж нам доводиться робити приємне? Просто я знав, що ви зумієте оцінити, чого варта для нашої подальшої роботи ота кофта.

— Догадуюсь.

— Може, з'їздите сьогодні? — Якісь запопадливі нотки прозвучали в цьому запитанні.

Хаблак подивився на лейтенанта з цікавістю.

— А вам настирливості не позичати. Зараз подзвоню в Іринь, і, якщо вона вдома…

— Мусить бути, — упевнено відрізав Коренчук. — Телефон там, бачите? Дві копійки є?

У трубці довго гуло, Хаблак хотів уже повісити її, та в останній момент почув Танин голос.

— Бігла аж із саду, — пояснила.

— Від Толика нічого? — поцікавився Хаблак.

— Мовчить.

— Скоро обізветься.

— Чоловіки такі товстошкірі.

— Справжні носороги.

— Слони.

— Я бачив у цирку, як жінка, схожа на вас, приборкує слонів.

— Легше видресирувати десять слонів, ніж одного Бобиря.

— Вам характеру не бракує.

— Я така слабка жінка… — жалібно зітхнула в трубку — настільки щиро, що навіть Хаблак на мить повірив. Але одразу згадав, як сиділа в ресторані з Рогатим, і заперечив упевнено:

— Така вродлива жінка не може бути слабкою. Оце я зараз згадав, як ви на пароплаві годували чайок, навіть птахи линули до вас. — Відчув, як фальшиво-патетично звучать його слова, проте знав, що вони приємні Тані і що він обрав єдино правильний тон розмови. — Ви стояли, як королева, на вас була така гарна кофта з широким коміром, раніше я ніколи не бачив таких. До речі, порадьте, де можна придбати? Терміново потрібна для сестри.

— Ось Толик повернеться…

— Маде ін Житомир.

— І таке чудо роблять у Житомирі?

— Не знаю, може, у Вінниці. Толик казав, якась артіль чи фабрика.

— Чи не київська?

— Їй-богу, не пам'ятаю.

— Мусить бути фірмовий ярлик. Гляньте.

— І це вам треба?

— У сестри день народження, і я б дістав їй таку.

— Гаразд, почекайте.

Чекати довелося кілька хвилин. Якась жінка з великою господарською сумкою нетерпляче переступала з ноги на ногу попід телефонною будкою й робила Хаблакові красномовні жести, але капітан удавав, що не помічає їх.

Нарешті Таня відгукнулася:

— Алло! Слухаєте? Нема там ніякого ярлика, мабуть, я зрізала.

— Шкода, — зітхнув капітан, — доведеться чекати Толика. Тоді зустрінемося.

Певно, дівчина сподівалась на іншу пропозицію, бо сказала не дуже впевнено:

— Дзвонила Валерія, і ми гадали…

— Я передзвоню днями, — поставив крапку Хаблак, — бо в мене ревізія, і нема жодної вільної хвилини. — Він повісив трубку і, супроводжуваний гнівним поглядом жінки з сумкою, попрошкував до кав'ярні.

На столику перед Коренчуком стояв розстебнутий портфель, а лейтенант заглибився в якусь книжку так, що, здаєшся, забув про все на світі. Одірвався од неї, лише почувши, що Хаблак відсуває стільця.

— Я додзвонився до Тані, — повідомив Хаблак. — Кофта нашого виробництва.

— Фабрика?

— Ярлик, на жаль, відсутній.

— Зрештою, це логічно, — мовив Коренчук. — Але звідки вона знає, що кофта наша?

— Бобир сказав.

— А ви не втрачали даремне часу. І про все це довідались по телефону?

— Ні, по фототелеграфу.

— Справді, запитання дурне, — серйозно погодився Коренчук. — Просто я хотів констатувати факт, що ви вмієте охмуряти дівчат.

— Слова «охмуряти» нема в словнику.

— Буде, — заперечив лейтенант, — вашими стараннями. Та важливе не це. Ви розумієте, що це таке: дві однакові кофти — одна імпортна, друга наша!

— Тотожність кофт ще треба довести.

— Звичайно. Це поки що робоча версія, однак, по-моєму, версія перспективна.

— Вважаєте, що до наших кофт пришивали імпортні ярлики?

— Е-е, можна кустарним способом надрукувати скільки завгодно ярликів: «Made in London», «Made in Paris»… Сто процентів вовни. А дурні жінки за годину розхапають, Кофта з самого Парижа! За це варто переплатити більше, ніж десятку.

— Точно, — погодився Хаблак, — для жінок яскравий ярлик — найголовніше. Вони, коли б могли, нашивали б його на видному місці, щоб інші здалеку бачили: наша Дуня вся в імпорті…

— Ну от, ревізія в Хмизовому магазині дала перші плоди. — Коренчук погладив сторінки все ще розкритої книги, наче пестив її. — Завтра чи післязавтра ми закінчимо перевірку й тоді зробимо якісь висновки. — Він з жалем заховав книжку до портфеля, мовив: — «Життя визначних людей». Чудова книжка про Робесп'єра. Пам'ятаєте, як відповів Дантон, коли йому запропонували втечу з в'язниці?

Хаблак напружив пам'ять, щось крутилося в голові, проте точно згадати не міг.

— Здається, про черевики?

— «Не можна винести батьківщину на підошвах своїх черевиків!» — уточнив Коренчук. — І це напередодні страти!

— Були люди… — невизначено промимрив Хаблак.

Вони розпрощалися й розійшлися.

Лейтенант сів на трамвай, а Хаблак попрошкував до Володимирської гірки. Мав там улюблену лавку — звідси відкривалася широка дніпрова панорама, й здавалося, що цьому річковому простору немає кінця. Пахло якимись гіркими квітами, на душі було тривожно, немов на нього чекав політ над цим