1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

— Дорого, — не погодився Хаблак.

— Не знаю… — махнув рукою Смолянніков. — Не знаю і не впевнений… Скільки я в торгівлі працюю? Чверть віку без малого, а словам у нас ніхто не вірить. Документ, прошу вас, бумага й підпис з печаткою — ото діло. А в мене з Бобирем що? Розмови… А розмови я можу вигадати, щось мені не сподобалося в Бобирі, ось і накапав. А тінь на людину, знаєте, як легко кинути!

— Знаю, — ствердив Хаблак. — На чесну людину — важко, а на пройдисвіта чи шахрая…

— У нього на лобі не написано, що шахрай! — зрозумів його Смолянніков. — Солідний працівник шанованої установи. Скаже: наклеп, і нічого не доведеш.

— Що ж, — задумливо мовив Хаблак, — якась частка істини в цьому є, і кожен вільний чинити так, як підказує йому сумління.

Смолянніков спалахнув.

— Сумління в мене, шановний капітане, ще трохи знайдеться, навіть для нашої з вами розмови.

Хаблак збагнув, що передав куті меду. Одразу позадкував:

— Я вас уважно слухаю, Юрію Олексійовичу, і ви самі не знаєте, наскільки ми будемо вдячні…

— Це мій обов'язок, — одповів сухо Смолянніков, — розповідати правду, коли цього вимагає представник закону. Я відповідаю за свої слова й можу підписати протокол.

— Зараз він не потрібний, — заперечив Хаблак. — Я не слідчий, а оперативний працівник. Потім, коли знадобляться формальності…

— Добре. Отже, Бобир кілька разів заводив розмови про якісь перспективні справи, котрі можуть зацікавити мене. Коли я запитував, які саме, ухилявся від прямої відповіді. Одного дня, приблизно місяць тому, зайшов до мене й повідомив, що зі мною хоче побалакати один чоловік. Мені б, старому дурневі, послати його під три чорти, але чи то характеру не вистачило, чи цікавість перемогла — домовились зустрітися ввечері. Приїхали на Бобиревому «Москвичі», машину він поставив трохи оддалік, та я почув — дверцятами загрюкали, й визирнув у вікно. Заходять. Бобир і ще один, рудий і лисий. Бобир і каже: «Оце — Ярослав Михайлович, він хотів побалакати, то я не заважатиму й почекаю в садочку». Пішов, а цей Ярослав Михайлович отак відразу й каже: «Я чув, що ви людина розумна й давно в торгівлі, сподіваюсь, зможете належним чином оцінити перспективи, які відкриються перед вами». Я, звичайно, уточнюю: переді мною особисто чи перед ввіреною мені, так би мовити, торговельною точкою? А він мені відповідає, що громадське завжди поєднується з особистим.

Юрій Олексійович на мить замовк, пригадуючи, І Хаблак скористався з цієї паузи, щоб запитати:

— Прізвище?

— Він не назвав свого прізвища. Ярослав Михайлович, і все.

— Шкода.

— І я так думаю. Мені б тоді сьогоднішній розум, то розпитав би його, що й до чого, а я… Ну, він мене й питає, як з планом? А як у нас з планом? Всяке буває, дадуть гарний товар, перевиконуємо, але ж наш магазин не з першорядних, поки виб'єш що-небудь!.. Отож, погоджується, але врахуйте, ми можемо завезти до магазину дефіцитні імпортні та вітчизняні товари. Документація в ажурі, комар носа не підточить, і фірма гарантує щомісячно не менше тисячі карбованців навару. Тобто особисто мені тисячу! І, мовляв, це тільки початок…

— Ого! — вирвалося в Хаблака.

— І я сказав — «ого»! Але не стримався і додав ще кілька слів, знаєте, не зовсім цензурних.

— А він?

— Виявився людиною стриманою. Інший після моїх слів, надто точно їх зрозумівши, міг би й за стілець схопитися, а Ярослав Михайлович чемно так засміявся й зауважив, що я, мовляв, не розумію жартів. Але ж, каже, позбавлені почуття гумору люди його не цікавлять, тому він вимушений відкланятися, проте знайомство зі мною все ж принесло йому задоволення…

— Нах-хаба! — вирвалося в Хаблака.

— І я думаю, що нахаба, — погодився Смолянніков. — Однак він усе ж виявився мудрішим за мене, хоча б тому, що я, бачите, нічого не знаю про нього, а міг би.

— Могли, — ствердив Хаблак, — і ми б з вашою допомогою одразу б взяли всю цю шайку.

— Фірму, — уточнив Смолянніков, — Виявляється, вони організували цілу фірму.

— Опишіть зовнішність цього Ярослава Михайловича, — попросив капітан.

Смолянніков заплющив очі.

— Здається, я вже казав, що лисий. Знаєте, зовсім лисий череп і трохи рудуватого волосся на потилиці й за вухами, очі світлі й такий ніс, його називають качиним. Приплюснутий і широкий.

Хаблак кивнув: усе сходилося, і Смоляннікова, без сумніву, відвідав Славко.

Знову Славко! Уявив, як стоїть той босоногий на порозі кухні у Валерії — негідник, невже він вислизнув з його рук? Клятий шахрай і пройда! Що б не сталося, не минути йому покарання!

Подумавши про цс, Хаблак дав собі слово не заспокоїтись, доки не спіймає Славка — що б там не було і як би не складалися обставини. Не міг спати спокійно, коли знав, що злодій на волі й сміється з нього, до того ж такий нахабний шахрай, як лисий Ярослав.

Фірму створив, подумав. Акціонерне товариство на паях. Гадають, що обвели навколо пальця Радянську владу, пишаються, мабуть, із своєї спритності й винахідливості. Але ж ця влада доручила йому, капітанові своєї міліції Хаблакові, боротися з такими негідниками, і він не заспокоїться, поки цей тип та його компаньйони не опиняться за гратами.

Хаблак подумав трохи й попросив:

— Пригадайте, будь ласка, деталі розмови. Чи не обмовився він десь? І як ви вважаєте, де працює цей тип? Може, не в торгівлі, а на якійсь фабриці, де роблять «лівий» товар?

Смолянніков похитав головою.

— Ні, — відповів упевнено, — він був обережний. А я, дурень… І, знаєте, оце вам першому скажу, такий неприємний осадок лишився в мене після цієї розмови, що пішов на іншу роботу. Тобто мені ще раніше пропонували лісоторговельний склад, та, розумієте, від добра добра не шукають. Може, і злякався трохи. У нас у торгівлі як? Все буває,