1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Вони проминули садибу, на сусідній вулиці Хаблак висадив Проховника й наказав їхати до Києва — ще сьогодні хотів дізнатися, яким магазином керує Ярослав Михайлович Хмиз.

— Схиляюсь перед вашою мудрістю, — мовив Коренчук. — Це ж треба: не мати жодної зачіпки і за день довідатися про все.

Лейтенант Микола Коренчук сидів у кімнаті Хаблака і уважно слухав його розповідь про розшук Хмиза.

Коренчук був одним з наймолодших працівників відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, але, незважаючи на це, йому доручали найскладніші й найзаплутаніші справи. Кілька років тому після закінчення університету Коренчук прийшов до органів внутрішніх справ і встиг зарекомендувати себе ініціативним і вдумливим працівником. Величезна завантаженість на роботі не завадила йому вступити до заочної аспірантури, і багато хто дивувався, як встигає гнатися за двома зайцями цей непоказний юнак.

Офіцерський мундир фактично був протипоказаний Коренчукові: він висів на ньому незграбно, як на вішалці, краватка завжди з'їжджала вбік, оголюючи горішнього ґудзика сорочки, довгі руки вилазили з рукавів, і лейтенант завжди сором'язливо обсмикував їх.

Обличчя Коренчука було видовжене, з високим чолом і довгим підборіддям, здавалося, цьому обличчю пасував і конче був необхідний довгий ніс, однак лейтенант був кирпатий — великі рогові окуляри ледь трималися на маленькому, зовсім дитячому носі. Взагалі зовні він виглядав простаком, так і сприймали його з першого погляду, і це іноді йшло Коренчукові на користь: ділки й пронози втрачали пильність, вважаючи, що зможуть швидко обкрутити круг пальця це нездарисько, й потрапляли на гачок.

Коренчук завжди носив великого й важкого портфеля. Дехто жартував, що лейтенант тримає у ньому все своє майно — спочатку мешкав у гуртожитку, потім одержав кімнату, але не одружувався і, наскільки було відомо колегам з відділу, меблів не купував, не мав навіть шафи для одягу, тільки стіл, два стільці й розкладне ліжко. Зате всі стіни кімнати займали саморобні стелажі з книгами; книжки, виявляється, і носив Коренчук у своєму величезному жовтому портфелі. Рідко коли розлучався з ним, іноді прихоплював, ідучи навіть на завдання, пояснюючи тим, що з книжками йому затишніше: саме усвідомлення того, що тримає в руках Вольтера чи Фолкнера, якось надихає й підносить, робить життя дивовижно прекрасним.

Коренчука любили й поважали в управлінні, не кажучи вже про те, що замучували запитаннями. Для чого копирсатися в довіднику чи вишукувати щось в енциклопедії, коли можна подзвонити лейтенантові?

Скільки населення буде на земній кулі в двохтисячному році? Понад шість мільярдів чоловік? Не може бути, адже зараз тільки трохи більше чотирьох! Що, вивчати демографію? Але ж нема часу й голову від столу підвести, а ви про демографію!..

І мало хто замислювався, що в лейтенанта Коренчука службових справ не менше, ніж у інших, а от — і демографією цікавиться…

— Так, так, ви справжній сищик, — мовив Коренчук Хаблакові. — Я ніколи б не зміг так спритно вийти з тупика, в який вас загнали.

Хаблак весело засміявся.

— Я наслухався про вас багато, але про те, що ви — підлабузник, дізнаюся вперше.

— Ну, вже й підлабузник! — заперечив Коренчук. — А ви знаєте, хто такий новітній підлабузник?

— Наче раніше був інакший?

— Я так і знав, що ви це скажете. А тим часом це — найпоширеніша помилка. Наш рідний підлабузник давно став якісно вищим. Нині тільки жалюгідний примітив переконуватиме вас, що ви — красень, коли самі знаєте, якого розміру штани носите. Хоча, — махнув рукою, — деякі проковтують і цю наживку. Але цей підлабузник — найнижчого гатунку. В справжньому товаристві такі вже серйозно не сприймаються.

— А хто — в справжньому? — зацікавлено спитав Хаблак.

— Середній тип підлабузника. Стримана, поштива, наміть трохи сувора людина. Він солодко не посміхається й не захоплюється вашими здібностями, він уважно слухатиме мас і лише іноді насмілиться висловити свою думку, проте зробить це так, щоб ви ще раз усвідомили свою значущість. Він не хвалитиме вас у вічі, але обов'язково скаже щось приємне в присутності вашого друга — знає, що передана другом похвала важить удесятеро більше. Він навіть покритикує вас, однак так, щоб підкреслити вашу вищість.

— Ого! — не витримав Хаблак. — Але ж ви кажете, що це — середній тип. Хто ж вищий?

Лейтенант поправив окуляри, вів далі мало не розчулено:

— Це просто чудо — підлабузник вищого гатунку. Людина, яка досягла певних щаблів. Сувора з рівними, іноді навіть з вищими. Буває, що й перечить вищим, однак точно знає, до якої межі. Оце і є мистецтво: знати — до якої межі. І вчасно зупинитися. Тоді начальство завжди любитиме й поважатиме вас, а головне — висуватиме.

— Треба розповісти це полковнику Каштанову, — вдавано серйозно резюмував Хаблак.

— Але ж ви не підлабузник і не зможете скористатися з моїх порад, — також серйозно відповів Коренчук.

Вони подивилися один одному у вічі й розреготалися. Коренчук підняв з підлоги свій портфель, поставив на коліна.

— Невеличку розумову розминку закінчено, — мовив. — Переходимо до діла. Можна запитання?

— Скільки завгодно.

— В магазині на Куренівці є взуттєвий відділ?

— Ні.

— Нема його і в колишньому магазині Смоляннікова?

— Нема.

— Трохи легше, — зітхнув Коренчук. — Із шкірою вони не працюють. Залишається хутро, готовий одяг і трикотаж. Готовий одяг тимчасово виключаємо — в принципі ним уже мало спекулюють. Хутро й трикотаж!

— Були в магазині, яким завідує Хмиз?

— Так. Досить солідна контора. Фактично маленький універмаг. Є де розгорнутися.

— З чого починатимете?

— Зараз домовимося з контрольно-ревізійним управлінням і зробимо там невеличку перевірку. Переоблік і таке інше. Я поїду як ревізор.

— Аби тільки Хмиз не запідозрив, що ним цікавиться міліція. Одразу зрозуміє, що до чого, і піде в таке підпілля, що десять років шукатимемо.

— Всяке буває, — погодився лейтенант. — Одна надія на раптовість. Може, лежить у нього «лівий» товар, документи вони не