1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

— Вашими б вустами…

— Так, навряд чи цей Хмиз покладе нам пальця до рота. І все ж під час ревізії пристріляємося. Нічого не знайдемо — не треба. Наголосимо в акті на якихось дрібницях і — до побачення. Хмиз уже звик до таких наскоків і знає, що відразу після них його не чіпають. Він почне розгортатися, а ми — бац і за вухо!

— І довго це триватиме? — поморщився Хаблак.

— У нас не карний розшук, необхідне терпіння. Нам докази потрібні, це вам не злодюжка з чужою валізою, бери й тільки справу заводь.

— Злодюжку з валізою ще наздогнати треба, — образився Хаблак, — і за комір схопити.

— Винуватий, — жартівливо приклав до серця руку Коренчук, — винуватий і прошу пробачення.

— На перший раз даруємо, — великодушно погодився Хаблак. — Сподіваюсь, увечері побачимось?

— Здорова цікавість?

— А вам не було б цікаво?

— Звичайно. Я триматиму вас у курсі. Може, доведеться і вам підключатися.

— Завжди радий працювати з вами.

— Середня ступінь підлабузництва, — посміхнувся Коренчук. — Отак інтелігентно: завжди радий! І ти мимоволі починаєш симпатизувати людині. — Він підхопив свого важкого портфеля, помахав рукою Хаблакові й зник з кабінету так швидко, що капітан не встиг отямитися й хоч якось заперечити йому.

До вечора Хаблак займався канцелярськими справами: мусив написати кілька доповідних записок, відповісти на запит про двох злодіїв-домушників з Казахстану, котрі деякий час «гастролювали» в Києві — взагалі, розчистити теку з документами, які Каштанов адресував йому. Запрацювавшись, не помітив і вечора й відірвався від паперів, тільки побачивши в кабінеті Коренчука.

Лейтенант сів біля столу й поставив на підлогу портфель, наче й не виходив з кімнати.

— Треба дихати чистим повітрям, капітане, — почав повчально, — і я дивуюсь, що ви взагалі ще існуєте.

— Ну? — запитав Хаблак.

— А ви не зовсім ввічливі.

— Якщо вам потрібні китайські церемонії…

— Ні, китайські церемонії нам не потрібні. Нам потрібна чашка кави й два чи краще три великих бутерброди, бажано з шинкою чи ковбасою.

— У цьому щось є, — зрадів Хаблак. — А я думаю, чого мені не вистачає для повного щастя.

— Для абсолютно повного щастя вам не вистачає ще розповіді про справи в Хмизовому магазині.

— Щось знайшли? — стрепенувся Хаблак.

— Раніше нап'ємося кави.

Вони вискочили до кав'ярні самообслуговування, і Коренчук, угамувавши перший голод аж двома бутербродами, почав розповідати:

— Нічого ми поки що не знайшли. Все сходиться: накладні й виручка, недостачі нема, зайвих товарів також. Для контрольно-ревізійного управління — ажур, і можна преміювати цього рудого пройду подвійним окладом. Тримається чудово, з почуттям власної гідності, сама тобі респектабельність… І все ж, здається, я його трохи підловив.

— На чому?

— Трикотаж.

— Знайшли «лівий» товар?

— Якщо б знайшли, то мали б з вами честь допитувати громадянина Хмиза.

— Мені було б дуже приємно побачити його в камері попереднього ув'язнення, — щиро признався Хаблак.

— Гадаєте, оригінальні! — трохи образився Коренчук. — Це місце наче створене для нього, і, сподіваюся, ми з вами докладемо всіх зусиль, щоб наблизити Хмизові темне майбутнє.

— Не тягніть кота за хвіст! Що знайшли?

— Кофтину.

— Одну кофтину? — зневажливо гмикнув Хаблак. — Є з чого радіти…

Коренчук подивився на нього згори вниз: був на півголови вищий од Хаблака. Нічого не відповів, пішов до буфету й взяв ще бутерброд. Відкусив майже половину, запив кавою й тільки після цього запитав:

— Коли ви ловите карманника, найперше вас цікавить: конкретний факт, що злодюжка заліз до кишені, чи скільки він витягнув?

Хаблак зрозумів лейтенанта, та все ж похитав головою.

— Незрівнянні величини, — заперечив. — У такому господарстві, як магазин, завжди може щось завалятися. І не мені вам про це казати.

— Звичайно, — погодився Коренчук, і було незрозуміло, якої частини Хаблакової сентенції стосується це. — І все ж ця кофтина, єдина кофтина, як ви кажете, щось дала мені. Розумієте, зовсім нова вовняна тепла кофтина на продавщиці в таку спеку!

— Так, — кивнув Хаблак, — це може означати…

— Не може, а точно, — заперечив лейтенант. — Вона вийшла з підсобки в цій кофтині, і їй було незручно, я це одразу помітив. Розкішна кофта з величезним коміром, що спадає аж на груди. І знизу по коміру вив'язане щось.

— Чекайте… — Хаблак втупився в стелю, згадуючи. — Чекайте, Миколо. Кофтина бузкового кольору?

— Так, м'яка вовна вищого гатунку.

Хаблак на мить заплющив очі й пригадав, як Таня з Бобирем годували чайок. Вона сміялася, кидала хліб, і на ній була точно така кофтина, яку описав Коренчук.

Почувши це, лейтенант насупився.

— Цікаво, — сказав, — навіть дуже цікаво, і це ще раз підтверджує мої здогадки.

— Які?

— Певно, ця кофта залишилась від цілої партії таких. Товар ходовий і коштує недешево. Але з документів не видно, щоб у магазині продавалися такі кофти. Я запитав продавщицю, де дістала? Каже, привезла подруга з Москви, купила в ГУМі, імпортна, англійського виробництва. А сама, бідолажка, червоніє, видно, що каже неправду, та які в мене підстави не вірити?

— Вважаєте, Хмиз збув партію «лівого» товару? — занетерпеливився Хаблак. — Однак де міг узяти імпортні кофти?

— Оце ми й мусимо з'ясувати, — відповів Коренчук. — І шлях до істини в нас довгий і звивистий. — Подумав трохи й запитав: —Чи не могли б ви відвідати цю вашу Таню і з'ясувати деякі питання?

Хаблак пропустив повз вуха досить прозорий натяк «цю вашу» й відповів: якщо треба, він згоден ще раз з'їздити в Іринь. Хоча, чесно кажучи, особливого задоволення від цієї подорожі не одержить.

— Треба встановити, імпортна кофтина в Тані чи нашого виробництва, — пояснив мету подорожі Коренчук.