1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Дізнавшись про це, Хаблак трохи розгубився: розсипалася вибудувана ним струнка версія, капітан навіть перепитав, чи не помиляється заступник начальника, й одразу одержав відсіч: мовляв, майор Самойлов не новачок у міліції і відповідає за свої слова. До речі, чи можна поцікавитись, в зв'язку з чим Смолянніков привернув увагу карного розшуку? Отже, поки що нічого конкретного?.. Знаємо нас, вчепитеся, як кліщі… Вам, звичайно, видніше, але, коли хочете знати особисту думку майора Самойлова, то Юрій Олексійович дуже мила й чесна людина.
З цією новиною Хаблак і зайшов до полковника. Вислухавши капітана, Каштанов запитав:
— Телеграма справжня?
— Яка телеграма? — перепитав Хаблак, однак одразу ж поправився: — Не було ніякої телеграми, товаришу полковник, я перевіряв на пошті, і вся ця історія із смертю бабці — вигадка Бобиря.
— Отакої… — задумався Каштанов. — Отже, ми десь схибили, і тепер буде важко. Що ж, спробуємо вийти на них через Смоляннікова. Якщо цього Смоляннікова вважає милою й чесною людиною сам заступник начальника міськвідділу, так воно і є. Знаю Самойлова, даремно не казатиме. Коротше, бери, Сергію, машину і їдь до Смоляннікова. Чесна людина із злодіями не зв'яжеться, а коли щось знає, розповість.
— Я краще електричкою, — заперечив Хаблак. — Швидше, а машина й тут може знадобитись.
— Дивись, який піклувальник за спільну справу, — посміхнувся полковник. — Увечері чекаю з доповіддю.
Від вокзалу до лісоторговельного складу Хаблак дістався пішки за чверть години і тут пошкодував, що не скористався машиною.
Виявилось, що новий завідуючий, не встигнувши як слід прийняти справи, вчора вивихнув ногу й лежить удома. А мешкає на протилежному боці Іриня.
Автобус ходив рідко. Хаблак простояв на зупинці хвилин двадцять, потім стільки ж їхав і ще вісім хвилин діставався вузькими завулками до будинку Смоляннікова. Втратив мало не годину й відчинив хвіртку садиби, перебуваючи в поганому настрої. Настрій його аніскілечки не поліпшився, коли побачив біля ґанку Смоляннікова: не сумнівався, що то — господар садиби, бо сидів у шезлонзі, затулившись од сонця газетою, і пошкоджена нога лежала на табуретці.
«Відпочиває, — подумав Хаблак не без роздратування і обтер хусточкою спітніле обличчя, — а ти ноги бий!»
Капітан кашлянув, і чоловік визирнув з-за газети. Не злякався й не захвилювався, побачивши за кілька кроків незнайомого, принаймні нічим не виказав цього, дивився очікувально й спокійно. Був він невисокий на зріст і взагалі якийсь дрібнуватий. Маленька голова із сивим йоржиком шорсткого волосся, худа шия й запалі груди. Одягнутий був у смугасті піжамні штани й блакитну майку, і голі руки, які швидше нагадували тріски, лежали на підлокітниках шезлонга.
— Ви до мене? — запитав нарешті, і Хаблак подумав, що вряди-годи можна поставити недорікуватіше запитання. Чоловік і сам збагнув це, бо одразу поправився — Звичайно, якщо вже зайшли…
Хаблак показав посвідчення, Смолянніков глянув на нього здалеку, відклав газету й запропонував:
— Візьміть, будь ласка, табуретку. Он там, біля веранди, бо я трохи нетранспортабельний.
— Угу, — кивнув Хаблак. — Я був на складі, і мені сказали… — Він влаштувався навпроти Смоляннікова, трохи відсунувшись, щоб сидіти в затінку, й почав: — Ми вимушені звернутися до вас, Юрію Олексійовичу, з проханням. Мій візит має напівофіційний характер, коротше, сподіваємося на вашу допомогу.
Смолянніков посміхнувся, і лише тепер Хаблак збагнув, чого майор Самойлов назвав його милою людиною: посмішка буквально змінила Юрія Олексійовича — їжакуватий чоловік тепер наче випромінював з себе доброзичливість.
— Якщо неофіційний, — перервав капітана, — то дуже прошу про невеличку послугу. На веранді холодильник, і в ньому мінеральна вода. Ні вам, ні мені не завадить випити по склянці.
Хаблак подивився на Смоляннікова з вдячністю: Юрій Олексійович буцім прочитав його думки. Пішов до веранди, а господар мовив услід:
— Склянки у серванті, то захопіть і їх.
Вони випили по склянці справжнього, найсмачнішого у гніті нарзану — Хаблак вихилив свою за одним духом, а Смолянніков відпив маленькими ковточками півсклянки, поставив на табуретку й запитав:
— То в чому ж полягає ваше прохання, Сергію Антоновичу?
Хаблак подивився на нього з повагою: здавалося, не звернув особливої уваги на посвідчення, а, виявляється, прочитав і запам'ятав усе.
Капітан вирішив обійтися без прелюдій.
— Ви знаєте Анатолія Васильовича Бобиря? — запитав прямо.
— Ось воно що!.. — Смолянніков поворушився в шезлонзі й зробив спробу зняти ногу з табуретки. Поморщився від болю й залишив ногу на ній. — Ось воно що! — повторив. — Я так і знав…
— Що? — швидко запитав Хаблак.
— Ну, звичайно, я не міг знати, — поправився Смолянніков, — що міліція відвідає мене. Просто знайомство з цим чоловіком не принесло мені ніякого задоволення, розумієте, ніякого! — повторив з натиском на останньому слові.
— Вас познайомив з ним Марков?
— Він сказав, що Бобир — наречений його дочки. А Таню я знаю. Вродлива дівчина і обожнює всілякі там імпортні шмутки. Бобир робив їй подарунки.
— Звичайно, — погодився Хаблак, — такі вродливі дівчата швидко звикають до подарунків.
Смолянніков зиркнув на нього гостро.
— Вас цікавить Бобир чи Таня? — запитав.
— Невже не догадуєтесь, чому я прийшов до вас? — Хаблак вирішив іти напролом.
— Можливо… — Смолянніков узяв склянку з водою й зробив маленький ковточок — здається, для того, щоб виграти кілька секунд і обдумати ситуацію — Можливо, й ні… Принаймні я сподіваюсь, що ви повідомите мене про це.
— Бобир часто заходив до вас? — ухилився від прямої відповіді Хаблак.
— Кілька разів. Точно не пам'ятаю.
— Розпитував про справи?
— Звичайно. Він же працює в промторзі.
— Цікавився асортиментом товарів?
— Так.
— Робив якісь пропозиції?
— Гаразд. — Смолянніков поставив склянку і, забувши про біль, опустив ногу на землю. — Добре, я зрозумів вас, капітане, і знаю, чому ви прийшли до мене. Чесно кажучи, я відразу хотів піти до Самойлова — це заступник начальника нашого міськвідділу міліції, та передумав:
