1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

— Ми попросили Павла Олеговича терміново піти у відпустку, — сказав чоловік, якого Логойда відрекомендував товаришем з міліції. — Я не розповідатиму вам, чому саме виникла така потреба, проте дуже прошу, коли хтось розпитуватиме про нього, відповідати, що директор у відпустці вже десять днів. І кудись поїхав, здається, до родичів на Херсонщину. На всі інші запитання не відповідайте. Якщо хтось дуже цікавитиметься Павлом Олеговичем, подзвоніть по цьому телефону, — назвав номер. — Здається, все.

Дівчата перезирнулися.

— Павло Олегович симпатична людина! — вирвалося н Галі. — Що трапилося?

— З ним — нічого. Просто виникла потреба, щоб він виїхав з міста. — Працівник міліції побачив, що не дуже переконав дівчат, і додав: — Відпочиває зараз ваш Павло Олегович, не хвилюйтеся за нього.

Вони з Логойдою пішли, а Галя з Наталкою так і просиділи всю перерву з Лизаветою Йосипівною. Гадали, чому саме міліція відіслала з Києва їхнього директора…

Два дні минули спокійно, ніхто не цікавився Павлом Олеговичем. Третього дня до магазину завітав чоловік з вилицюватим обличчям, зовсім лисий. Запитав у Галі:

— Павло Олегович на місці?

Галя зиркнула на подругу — чи чула? Ось воно, починається…

Відповіла чомусь тремтячим голосом:

— Нема.

— Скоро буде?

— Ні.

— На базі?

Галя вже встигла опанувати себе.

— Директор у відпустці, — відповіла.

Підійшла Наталка, стала поруч, немов хотіла захистити подругу. Запитала:

— Вам щось не подобається?

— Ні, — поспішив запевнити відвідувач. — Все гаразд.

— То для чого директор?

— Шкода, — зітхнув вилицюватий, — потрібний він мені. І давно у відпустці?

— Десять днів, — одповіла Галя. — Замість нього Лизавета Йосипівна. Покликати?

— У мене до Павла Олеговича особиста справа. То, кажете, десять днів? Що ж, завітаю наприкінці місяця.

Відвідувач чемно відкланявся й пішов, а Галя, залишивши за прилавком подругу, побігла дзвонити до міліції.

Славко спіймав таксі й наказав їхати до Головпоштамту. Огляд магазину задовольнив його: така собі непоказна крамничка, на яку ніхто особливо не звертає уваги, найпаче ж обехеесівці. І дівчатка-продавщиці — те, що треба, простачки, їх обвести навколо пальця — раз плюнути. Зрештою, можна підкинути зрідка кофтинку чи білизну, радітимуть і богу молитимуться за свого щедрого директора.

З телефону-автомата біля Головпоштамту Славко подзвонив у магазин і попросив покликати Кухаренка. Рипучий жіночий голос відповів, що Павло Олегович у відпустці. Славко поцікавився, коли й куди відбув Кухаренко: мовляв, дзвонить його товариш, приїхав до Києва й хоче обов'язково знайти Павла Олеговича.

Рипучий голос повідомив, що директор одбув днів десять тому кудись на Херсонщину, що ж стосується повернення, то товариш мусить знати, на скільки днів надаються відпустки, отже, можна легко підрахувати…

Славко, не дослухавши, повісив трубку на важіль. Все сходилося, й можна було доповідати шефові, що первинна перевірка дала позитивні наслідки. Але телефон шефа був зайнятий, і, чекаючи, поки він звільниться, Славко так, знічев'я подзвонив у довідкове бюро й дізнався, що в Павла Олеговича Кухаренка є домашній телефон. Набравши цей номер, почув жіночий голос (це зацікавило Славка, але не дуже: Кухаренко холостяк, однак чому в нього не може бути коханки?) і попросив до телефону Павла Олеговича.

Жінка сказала, що Кухаренка нема, і Славко, цілком природно, захотів дізнатися, коли зможе побалакати з Павлом Олеговичем. І взагалі, з ким має честь розмовляти.

З сусідкою Кухаренка, відповіли, і справа в тому, що той, від'їжджаючи три дні тому, залишив їй ключ і попросив поливати квіти, що вона зараз і робить.

Почувши це, Славко здивувався так, що на кілька секунд втратив дар мови, але, слава богу, сусідка не поклала трубку, і він запитав її, чи не був Кухаренко вчора чи сьогодні вдома й чи не плутає вона чогось, бо йому достеменно відомо, що шановний Павло Олегович відбув у відпустку аж десять днів тому і встиг уже повернутися до Києва.

Жінка одповіла, що не має ще склерозу, зрештою, не лише вона одна бачила, як три дні тому Кухаренко сів у таксі, поклавши до багажника велику жовту валізу: такі валізи давали в їхньому магазині, їх розібрали одразу, однак Павло Олегович — директор, і соромно було б, коли б він не забезпечив себе гарною й дефіцитною річчю…

Славко повісив трубку. Телефон шефа був ще зайнятий, і Славко, залишивши телефонну будку, завернув до Головпоштамту. Було таке відчуття, що хтось ішов за ним, буквально наступаючи на п'яти, і зараз схопить за комір…

Потім, після закінчення операції, полковник Каштанов, аналізуючи її, наголосив на цьому факті. Здається, передбачили все, домовилися навіть з Кухаренком, що в разі потреби зможуть використати його квартиру, Павло Олегович залишив ключ, та мусили попередити, щоб не залишав більш нікому. Було якось само собою зрозуміло, що квартира порожня, і треба ж таке: Славко подзвонив саме тоді, коли сусідка зайшла поливати квіти…

Вийшовши з поштамту, Славко примостився в кінці невеличкої черги на таксі. Взяв машину, доїхав до Сінного базару й подзвонив звідси шефові. Сказав, що мусять побачитися терміново.

Шеф не запитав — чому, знав, що Славко даремно не тривожитиме його, і призначив побачення в тому ж кафе на Сирці.

Славко подумав, що береженого бог береже, й переніс зустріч у кафе на Нивках.

Вийшовши з базару на вулицю Чкалова, Славко голоснув якійсь машині. Уважно слідкував, чи не рушать за ними слідом, але вулиця була порожньою. Вони завернули одразу на бічну, і знову позаду нікого не було. Лише тепер Славко заспокоївся. Він наказав зупинитися за квартал від кафе, дав водієві трояка, правда, коли машина вже рушила, пошкодував, однак не будеш же наздоганяти й вимагати карбованця здачі.

Вислухавши повідомлення, шеф зняв окуляри й довго протирав замшею. Надто довго, Славкові видалося навіть, що шеф схвилювався, а може, тільки видалося, бо той, надівши окуляри, сказав зовсім спокійно:

— Гарна новина, нічого не