1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Капітана підтримала Таня — вона переодяглася й сиділа навпроти Хаблака в легкій літній сукні без рукавів і з глибоким вирізом на грудях: дивні ці чоловіки, можуть розмовляти про якісь товари, коли найкраще, що є в житті, поруч з ними, і найкоштовніші товари в світі існують тільки для того, щоб прикрашати жінку.

Хаблак якось підсвідомо збагнув це й виголосив довгий і патетичний тост за Танюшика. Знав, що робить, бив просто в десятку, бо здобув сліпучу посмішку й підтримку дівчини в усіх його починаннях, принаймні в найближчому майбутньому.

Толику тост також сподобався, а може, й сам Хаблак. Здається, йому в принципі подобалося все, що подобалося Танюшику, — він поплескав Хаблака по плечу й сказав приязно:

— Ти свій хлопець, і ми не забудемо тебе.

Це вже був натяк, Хаблак одразу вловив підтекст, але вдав, що нічого не зрозумів, і заперечив:

— На курортах і в поїздах люди так швидко сходяться… Вийшли з поїзда й забули…

Очі в Бобиря посерйознішали. Пообіцяв:

— Ми ще зустрінемось.

— Дай боже.

— Іноді шляхи людські перехрещуються зовсім несподівано.

— Мені приємно з вами.

— Може бути ще приємніше.

— Не сумніваюся.

— Ти не думай, що я просто так.

— А я й не думаю.

— Може, сьогодні ти витягнув щасливий квиток!

Хаблак ні на секунду не сумнівався в цьому й ствердив оптимістично:

— Завжди приємно щось вигравати.

Бобир хотів випити ще чарку, але відставив і запропонував:

— Давай організуємо в Києві міжсобойчик. У Танюшика є подруги, чувихи — проковтнеш і не почуєш.

— Ну, кращих за Таню бути не може, — не погодився Хаблак.

— Кращих — звичайно. Але Танюшик покличе Валерію, оближешся!

Хаблак узяв і облизнувся. Це сподобалося Бобиреві, зареготав і мовив чомусь трохи притишено:

— Отам і поговоримо, є деякі справи…

— Знову про справи!

— Ні-ні… Сьогодні — ні, але ж треба побалакати. Посидимо, відпочинемо з дівчатами й побалакаємо. Згода?

— Я що — дурний відмовлятися?

— Від Валерії ще ніхто не відмовлявся, — ствердив Бобир. — Зустрінемось навпроти центрального входу до Лаври. У мене «Москвич», і ми під'їдемо за тобою о восьмій. Завтра.

— Згода, — одповів Хаблак і ковтнув пива. Пиво й лящ — царська їжа, а коли ще врахувати пропозицію Бобиря зустрітися, то сьогоднішній день можна вважати вдалим.

Шеф подмухав на окуляри й почав протирати їх замшевою шматиною. Бобир замовк вичікуючи. Коли шеф дмухає на окуляри, це серйозно: думає і зважує.

Обличчя шефа без окулярів робиться якимось беззахисним, світлі очі видаються безколірними, до того ж він починає кліпати повіками, зовсім як дитина, що прошпетилася. І хочеться розважити його, сказати щось заспокійливе. Одного разу Бобир упіймав себе на зовсім крамольній думці: йому захотілося погладити шефа по голові. Знав, що навіть думати про це не годиться, під лискучим черепом шефа пульсують думки, як вважав Бобир, мало не геніальні: завдяки цій розумовій діяльності жили вони всі, й жили непогано.

Бобир твердо знав: шеф — гігант комерції, шеф засуне за пасок десять таких, як він, Анатолій Васильович Бобир, хоча він закінчив торговельно-економічний інститут, а шеф має тільки середню освіту, і то, здається, липову.

Шеф надів окуляри, і обличчя його відразу набрало звичного вигляду: очі дивилися гостро й пронизливо, вони заглядали в самісіньку душу, жодна потаємна думка не могла приховатися від них.

Взагалі шеф нагадував Бобиреві професора. І не звичайного вузівського професора — таких Анатолій Васильович достатньо перебачив на своєму віку, — а професора хірургії. До хірургів Бобир ставився з особливою пошаною, колись йому оперували апендикс, Анатолій Васильович використав тоді всі зв'язки, а добився того, що різав його особисто завідуючий відділенням, професор, йому подобалося навіть, коли професор гримав на нього: бог у людській подобі.

От і шеф був богом у людській подобі.

Шеф стиснув великим і вказівним пальцями своє роздвоєне підборіддя, від чого складка на ньому зробилася ще глибшою і обличчя видовжилося — і так гостре й довгасте.

— Хвалю й вітаю, — почав шеф м'яко й мало не ніжно, наче батько хвалив сина за принесені зі школи п'ятірки, — хвалю тебе, Толику, за ініціативу, за внесок у нашу спільну справу. Я б навіть сказав — вагомий внесок…

Щось не сподобалося Бобиреві в тому, як були сказані останні слова, він хотів щось заперечити, та шеф владним жестом зупинив його.

— Але хто дав тобі право займатися добором і розстановкою кадрів? Усі знають, що це моя прерогатива, тільки моя і, — підвищив голос, проте одразу зірвався на фальцет, — я тисячу разів казав: ніхто не сміє совати у цю справу своє свиняче рило!

Бобир образився, однак шеф не звернув на це уваги. Вів далі м'яко, наче й не кричав секунду тому:

— Ти, Толику, ще цуценя, розумієш, цуценя безхвосте й сліпе, тобі дзяволити тільки дозволено, а не гавкати. То більше, гарчати!

Бобир приклав долоні до серця, усім своїм виглядом показуючи, що кається, і шеф змінив гнів на милість.

— Добре вже, промацаємо твого завмага, може, й справді згодиться. Розкажи ще раз, як познайомились.

Бобир розповів усе, як сталося, починаючи від знайомства Кухаренка з Танею в ресторані й кінчаючи запрошенням його на чаркування до каюти.

Шеф уважно слухав розповідь, проте не дивився на Бобиря: не зводив очей з третього співбесідника, наче запрошував його уважно вислухати Толика й висловити свої думки. Але третій сидів мовчки, з відчуженим обличчям, буцім усе це не стосувалося його.

Нарешті шеф не витримав і запитав:

— А ти, Славко, чого мовчиш?

Той поворушився на стільці, але ледь помітно. Одповів хрипким голосом:

— А що казати? Вам вирішувати, нам виконувати.