1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Це була цікава новина — Хаблакові передбачення збувалися: Толик не міг не побалакати з Осташевичем. Капітан скрушно хитнув головою й мовив багатозначно:

— На його місці я б не відпускав вас одну…

Таня зреагувала на це не зовсім своєрідно, принаймні так видалося капітанові, а може, він просто переоцінював свої чоловічі принади? Вона зиркнула на Хаблака скоса й зробила пробний постріл:

— Точніше, наречений… Ми ще не побралися, Анатолій наполягає, та я не поспішаю.

«Толик! Ось тобі й кінець шаради! — звеселився Хаблак. — А він не дуже кмітливий: міг назватися Рогатому Павлом, Миколою, Борисом…»

— Для чого поспішати? — сказав роздумливо. — Ми тільки й робимо, що поспішаємо: кур'єрські поїзди, літаки, автомобілі… А я ось люблю на такій прасці… — поплескав по поруччях палуби. — П'ятнадцять кілометрів на годину, кіньми швидше.

— Ви до Києва?

— Так.

— У відпустці?

— П'ятнадцять кілометрів на годину для командированого надто велика розкіш. Ніхто не заплатить добових.

— Дивлячись, де працюєш.

— Тепер всюди гарячка: плани, виторг…

— У торгівлі? — зацікавилась Таня.

Власне, Хаблак був майже впевнений, що його слова не пройдуть повз її вуха. Заздалегідь продумав лінію поведінки, удень розмовляв по телефону з полковником Каштановим і домовився, що видаватиме себе за торговельного працівника — директора магазину чи завідуючого відділом. Каштанов мусив протягом дня з'ясувати, хто з працівників такого рангу перебуває зараз у відпустці, й повідомити капітанові в Запоріжжя.

— Торгівля, скажу вам, не дарунок. — Хаблак ухилився від прямої відповіді.

— Ось і Толик каже…

— Колеги, виходить, — позіхнув Хаблак. — Він з Києва?

— У промторзі.

— Я там декого знаю. Як його прізвище?

— Бобир.

— Ні, — похитав головою Хаблак, — не зустрічалися.

Капітан ледь утримався від посмішки: все-таки чудово мати справу з жінкою. Цей Бобир приклав стільки зусиль, щоб хоч якось замести свої сліди, витратився на квиток для Рогатого, не пішов на зустріч з ним до їдальні, не сів на пароплав, наздоганяє його поїздом чи літаком, і все, як кажуть, собаці під хвіст: після бокала шампанського жінки справді робляться язикатими… Мовив, потерши чоло:

— Притомився я сьогодні.

Певно, він все ж образив Таню, але як ще міг вчинити: не йти ж до її каюти… Дівчина кинула сухо:

— На добраніч! — і задріботіла по палубі.

Хаблак проминув каюту Рогатого. Вікно не світилося, отже, Романіка вже приборкав Осташевича.

Хаблак сів на носі пароплава, підставивши обличчя свіжому вітрові. Йшли Каховським морем, і берегів не було видно. Всіяне зорями небо віддзеркалювалося у воді, зорі купалися в Дніпрі, не гасли. Пароплав притишив хід, повернув до берега. «Певно, пристань», — подумав Хаблак. Пропливли повз якесь село, звідти долинула пісня, яку співали дівчата. На нижній палубі заметушилися матроси.

Хаблак посидів ще трохи й пішов спати.

Таня з Толиком годували чайок. Стояли на кормі й кидали хліб. Чайки летіли за пароплавом хмарою, з галасом пірнали у воду, хапали хліб у повітрі — вся ця метушня подобалася Тані, вона жбурляла хліб високо, на нього кидалося відразу кілька чайок, відтісняли одна одну, хліб падав у воду, де на нього вже чекала кмітливіша за інших птаха.

Дівчина розчервонілася. Вона сміялася й щось вигукувала, а Толик дивився на неї згори вниз поблажливо, як дивиться доросла людина на дитинча, що пустує.

Тепер Хаблак точно знав, що Толик — Анатолій Васильович Бобир, працівник одного з київських районних промторгів — брав участь у пиятиці в кафе «Еней».

Все сходилося: високий, чорний, вирластий, як описувала його офіціантка Ніна. А головне, на вказівному пальці правиці виблискував на сонці великий перстень з синім каменем. Хаблак добре бачив цей перстень — капітан сидів за кілька кроків од Толика й Тані в ресторані на кормі, сидів за шторою, щоб дівчина не помітила його.

Зранку хмарилося, та налетів шмалький східний вітер, розігнав хмари. Вітер куйовдив біляве волосся дівчини, вона мерзлякувато щулилася, хоч одягнута була у вовняну бузкову кофтину з широким коміром, який спадав ледь не до високих грудей, — Таня вміла одягатися, знала, що личить їй і підкреслює її принади.

Мабуть, кофта імпортна, подумав Хаблак, але ж Бобир працює в промторзі, й те, що для інших становить проблему, для нього справжня дрібниця.

Бобир, як і сказала Таня, сів на пароплав у Запоріжжі. Перед цим він устиг перемовитися кількома словами з Осташевичем. Рогатий зійшов по трапу гордо, помахуючи своїм портфелем, наче був не звичайним злодієм, а найменше начальником главку. Трохи позаду за ним слідував почесний ескорт у складі Романіки й ще одного оперативника.

Бобир зупинив Осташевича на площі біля пристані. Відкликав убік, сіли на лавку у затінку, і Толик почав розпитувати Рогатого. Романіка стояв за півтора десятка метрів біля газетного кіоска, скоса зиркаючи на Осташевича. Той відповідав коротко, певно, компанія Толика йому не дуже подобалася, та й голова після вчорашньої пиятики ще гула — це не сприяло розгортанню товариської бесіди, до того ж, здається, Бобир скоро дізнався, що Осташевич застав Буловацького вже мертвим. Це, мабуть, обрадувало його, бо кивнув Рогатому, одразу підвівся й попрямував до пароплава.

Таня стояла на палубі й дивилася, як розмовляли Осташевич з Бобирем. Упевнившись, що Рогатий пішов до міста, помахала Толику рукою, вони одразу подалися до каюти і, звичайно, вже не бачили, як сідав до машини Осташевич і як увічливо, наче перед справжнім начальником главку, відчинив дверці Романіка.

Поки «Вячеслав Шишков» долав шлюзи до порту імені Леніна, Хаблак мав можливість зв'язатися з полковником Каштановим. На нього чекала машина, через чверть години капітан був у обласному управлінні внутрішніх справ, переговорив з полковником і мав після розмови ще півгодини для огляду міста.

Вони проїхали центральним проспектом Запоріжжя, співробітник місцевого карного розшуку показував своєму столичному колезі визначні