1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Вона була справді вродливою, ця напарниця чорнявого Толика. Ніжний овал обличчя, великі темні очі, трохи розкосі, як у японок. Круте чоло і хтиві губи, губи були справді хтивими й надто енергійними, вони свідчили про характер не млявий і не ніжний, як могло видатися з першого погляду.
Дівчина ковзнула поглядом по Хаблакові — він мимовільно зіщулився, адже могла запам'ятати його в їдальні. Однак дівчина подивилася на нього байдуже, зиркнула вслід чоловікові, який в одній майці й смугастих піжамних штанах прослідував до туалету, похитала головою й попрямувала до каюти Осташевича.
Капітан одвернувся до вікна, але все ж бачив, як блондинка постукалася в двері. Рогатий наче чекав на неї — одразу розчинив їх, і дівчина зникла в каюті.
Хаблак підвівся й вийшов на палубу. Як і було домовлено, вікно Осташевичевої каюти було розчинене, і Ромашка сидів під ним на дерев'яному кріслі. Це не могло викликати підозри — всі крісла на палубі були зайняті, вечір стояв теплий, ще тільки сутеніло, й пасажири, влаштувавшись, повисипали на палубу.
Капітан проминув вікно Осташевичевої каюти. Рогатий стояв спиною до вікна, блондинка сиділа на дивані й витягала щось із сумочки. Зараз Осташевич одержить гроші, потім, якщо дівчина розпитуватиме його, мусить одповідати голосно, щоб почув Романіка. Зрештою, для чого Рогатому попереджувати Толика? Єдине: вічна ненависть злодія до міліції, однак мусить знати, що в разі успішного завершення операції суд належно поцінує його вчинок.
Хаблак постояв трохи, дивлячись, як піниться вода за бортом пароплава, й повернув назад.
Осташевич стояв тепер боком до вікна, блондинка все ще сиділа на дивані. Рогатий щось втовкмачував їй, жестикулюючи. На мить він зустрівся поглядом з Хаблаком, на одну невловиму мить, але встиг подати йому знак, що, мовляв, усе гаразд: нахилив голову й підморгнув непомітно.
Хаблак зупинився неподалік, біля скляних дверей до холу. Нараз помітив, що Романіка робить йому якісь знаки. Потім лейтенант швидко підвівся і, обминувши огрядну жінку, підійшов до Хаблака.
— Вони йдуть у ресторан… — прошепотів збуджено.
— Хто? — запитав Хаблак і відразу пошкодував: для чого ж ставити безглузді запитання? — Нах-хаба! — вибухнув гнівом, проте одразу засміявся тихо й весело: — Справді нахаба, й пошив нас у дурні! — Кажучи це, бачив, як у холі з'явилася блондинка в зеленій сукні — йшла, гордо несучи голову, а за крок позаду прошкував Рогатий. Побачивши капітана, розвів руками: мовляв, що може вдіяти, коли така чудова жінка запросила його повечеряти, й прослідував далі, вже не обертаючись.
— Ну й падлюка! — захоплено вигукнув Романіка. — У нас під носом пиячитиме, грошей має достобіса, триста п'ятдесят карбованців, і знає, що все одно їх конфіскують.
— Я йому це пригадаю, — сказав капітан таким тоном, що було ясно: таки пригадає. — А тепер нам нічого не залишається, як скласти Рогатому компанію.
У ресторані було напівпорожньо. Осташевич з блондинкою влаштувалися за столиком, на якому стояв букет троянд. Рогатий, демонструючи свою галантність, витягнув з вази велику червону квітку й подарував блондинці. Та поклала троянду на стілець поруч себе, сіла, закинувши ногу на ногу, видно, знала звабливість своєї плоті й демонструвала її.
Хаблак з Романікою зайняли столик за спиною в блондинки, щоб не привертати її увагу й бачити Осташевича. Рогатий зрозумів їхній маневр і заспокійливо махнув рукою — мовляв, усе гаразд і можете сподіватися на мене.
Офіціантка принесла меню. Осташевич сам утупився в нього, але відклав одразу.
— Значить, так, — мовив голосно, щоб почули Хаблак з Романікою, — ти тягни все найкраще. Ну, щоб, значить, випити й закусити. Коньяк який маєш?
— Є три зірочки, одеський…
Рогатий зневажливо знизав плечима. Пустив у стелю кільце сигаретного диму, наказав вагомо:
— Ти знаєш, з ким розмовляєш! — Офіціантка, звичайно, не знала, і Осташевич не став уточнювати. — Коньяк давай найкращий!
— Є марочний, «Україна».
— Принесеш пляшку… Ще шампанського, цукерок і шоколаду, усікла?
Офіціантка була настільки пригнічена розмахом і широтою натури Рогатого, що не звернула уваги на це прозаїчне «усікла». Вона підійшла до наступного столика і, почувши, що відвідувачі питимуть лише пиво і їстимуть біфштекси, зиркнула на Хаблака зневажливо й поспішила до буфету, виконувати незвичне для скромного ресторану замовлення.
Кухня була внизу, на першій палубі, офіціантка щось сказала кухарю в переговорну трубку, поставила на піднос, пляшки з коньяком і шампанським, понесла Осташевичу.
Рогатий сидів у позі короля, раз по раз струшуючи сигаретний попіл просто на підлогу. Певно, іншому відвідувачеві офіціантка зауважила б, проте Рогатому тільки підсунула попільницю. Відкоркувала коньяк, хотіла налити в келихи, та Осташевич перехопив з її рук пляшку, спочатку налив собі повний фужер, потім блондинці у келих і, не гаючи ані секунди, спорожнив фужер до краплини.
— Алкаш проклятий, — прошепотів Романіка, — такий коньяк — як горілку, навіть смаку не відчув!
Хаблак посміхнувся. Злість на Рогатого чомусь уже минула, тепер ситуація навіть дещо тішила його — все ж цей злодюжка хоч трохи виявив характер і дав їм щигля по носу. Одержувати його, щоправда, не зовсім приємно, особливо від таких, як Осташевич, але ж він буде мудрий і терпеливий, перетерпить і це. Зрештою, Рогатий допоміг, їм, і це його остання розкішна вечеря… Єдине — аби Рогатий не сп'янів. Нап'ється й наробить дурниць. Хаблак нахмурився й непомітно насварився пальцем на Осташевича, який знов наповнював свій фужер.
Рогатий відвів погляд, удавши, що не помітив, однак не вихилив коньяк і дочекався закуски.
— Давай вип'ємо! — цокнувся з блондинкою. — Ти гарна маруха, і я пригощаю!
Видно, дівчину не дуже дратувало товариство Рогатого. Зрештою, знала, з ким має справу, певно, й сама не належала до вишуканого товариства — цокнулася з Осташевичем і до дна вихилила не такий вже й малий келих.
— Оце по-моєму! — захоплено вигукнув Рогатий. — Укиряємося сьогодні… Дівчино, ще пляшку!
— «України»? — перепитала офіціантка, яка принесла смажене м'ясо на неймовірно розкішних під срібло тарілях. Вона явно забула про
