1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Рогатий налив собі ще у фужер, підняв його й мовив голосно, з явним розрахунком, що його почують за сусіднім столиком:

— Я людина чесна, і всі знають, що Осташевич слово тримає. І мені все одно, начальник ти або фраєр останній, аби не був падлою!

— Цю проблему ми ще зможемо обговорити детальніше, — єхидно посміхнувшись, кивнув Романіці Хаблак. — Правда, не в такому вишуканому товаристві.

Нарешті офіціантка принесла їм біфштекси, проте не на металевих тарілях, а на звичайних. Поставила пиво й відвернулася зневажливо, ще раз підтверджуючи відому істину, що ресторанний відвідувач користується повагою насамперед за кількістю замовленого.

Рогатий простягнув офіціантці повний келих коньяку.

— Випий з нами, красуне. Я сьогодні щедрий.

Хаблак ковтнув пива, облизав вологі губи.

— А він, здається, справді розперезався, — сказав так, ніби лише зараз помітив Осташевичеве нахабство.

Рогатий щось прошепотів на вухо офіціантці. Та, поставивши порожній келих, кивнула, зиркнула на Хаблака й поспішила до стойки. Капітан подумав, що Осташевич замовив ще якусь страву, але помилився: офіціантка взяла ще пляшку «України», проминула перший стіл, змовницьки підморгнувши Рогатому, й подала коньяк Романіці.

— Вам з того столу, — кивнула на Осташевича, — з найкращими побажаннями.

Романіка почав повільно червоніти, наливаючись гнівом, та Хаблак підвів застережливо руку. Ввічливо вклонився здалеку Рогатому, одповів:

— Передайте нашу сердечну вдячність. Але незручно, такий дорогий коньяк. Хоча ми також не залишимося в боргу… — Офіціантка чекала, що він замовить щось у відповідь, однак Хаблак, затиснувши в кулаці пляшку, попрямував до сусіднього столика. Широкий жест Осташевича дав йому спосіб хоч якось вплинути на ситуацію. Удавши трохи підпилого, поплескав Рогатого по плечу, сказав приязно:

— Чомусь ти сподобався мені здалеку. Я вже не кажу про вас! — посміхнувся блондинці. — Такі гарні люди, що гріх не скласти компанію.

Дівчина вивчаюче глянула на капітана: мабуть, ханига, який хоче випити за чужий рахунок… Але респектабельний вигляд Хаблака не викликав підозри, до того ж вона була напідпитку, а капітан дивився на неї захоплено — якій жінці не сподобається це?

— Сідай, друже! — підвівся Осташевич з повним фужером у руці. — І давай поцілуємось!

Тільки цього бракувало Хаблакові — цілуватися з Рогатим. Узяв троянду зі стільця, подав блондинці. Дівчина простягнула руку.

— Таня, — назвалася.

Хаблак промимрив у відповідь щось невиразне.

Рогатий все ще стояв, і коньяк розплескувався з фужера. Підійшов Романіка, хотів забрати фужер, але Осташевич не віддав і вихилив до дна. Хитнувся, і Романіка обійняв його.

— Оце хлопець! — вигукнув, скосувавши на блондинку, та Хаблак щось нашіптував їй, і лейтенант стиснув Рогатого в обіймах так, що той засопів. — Припини негайно, — прошепотів Романіка. — Пошкодуєш!

Лейтенант відпустив Осташевича, і той одразу сів, кліпаючи очима. Проте хміль надав йому відваги — схопив пляшку, принесену Хаблаком, і почав наливати коньяк у келихи.

Капітан підсунув свого стільця до блондинки, нахилився над столом, щоб хоч трохи затулити від неї Осташевича.

— Чоловік? — кивнув на нього.

Таня закопилила губу.

— Ні, що ви…

— Так я й гадав! — удавано пожвавішав Хаблак.

— Познайомилися на пароплаві…

— Хто він?

Якийсь тривожний вогник майнув у Таниних очах: запалився і відразу згас.

— Душно тут, — поскаржилася, — двері зачинені.

— Гайда на палубу, — запропонував Хаблак.

— Але ж… — дівчина з жалем обвела поглядом заставлений стіл.

— Візьмемо з собою склянки й вип'ємо шампанського на палубі.

— Чудово! — сплеснула долонями.

Осташевич одразу збагнув, чим це обернеться для нього.

— Але ж ми не допили коньяк! — запротестував.

— Візьмете з собою, — великодушно погодився Хаблак і попросив офіціантку принести рахунок.

— Чекайте… — Рогатий підвівся й пішов до буфету. Романіка хотів податися за ним, але Осташевич зупинив його рішучим жестом, і лейтенант, люто стиснувши кулаки, залишився.

Рогатий повернувся до столу ще з двома пляшками. Одну насунув у кишеню, другу поставив перед Хаблаком. Підморгнув нахабно.

— Бери! — Хитнувся, і Романіка підтримав його. — Я сьогодні добрий. Дарую вам.

Чесно кажучи, Хаблакові захотілося заїхати йому в пику, однак натомість клацнув нігтем по розкішній етикетці, мовив багатообіцяюче:

— Розрахуємось… Я ніколи не залишаюсь в боргу. — Він узяв не відкорковану ще пляшку шампанського, фужери.

— Нал-ливай… — промимрив Осташевич і ще раз хитнувся.

— Я проведу вас до каюти, — ввічливо запропонував Романіка.

— Н-ні в якому разі! Ми сьогодні гуляємо, і н-нехай усякі падли!.. — Хоч який був п'яний, але осікся, зрозумівши, що бовкнув дурницю.

Хаблак торкнувся ліктя дівчини.

— Пішли, — запропонував, — а вони вдвох ще посидять.

Таня взяла зі столу коробку цукерок.

— Вишня в шоколаді, — пояснила, — і під шампанське…

— Так, — згодився Хаблак, — вишня в шоколаді — це неймовірно смачно.

Вони вислизнули в скляні двері, й Хаблак навіть не озирнувся. Знав: Романіка скористається з ситуації й прибере до рук знахабнілого злодюжку.

Хаблак поставив фужери на довгій дерев'яній лавці, бабахнув корком і подумав, що сьогодні він поводиться як справжній купчик. Що ж, у цьому був сенс: мусив завоювати довіру Тані, хоча б домогтися її прихильності, а смаки й звички в неї, здається, досить усталені — згадати тільки, як рішуче потягла зі столу цукерки.

Випили по фужеру, Таня зауважила, що вже пізно й треба йти, мабуть, зробила це так, для годиться, але Хаблак одразу вхопився за рятівне коло. Він провів дівчину трохи постояли попід вікнами першого класу, й Хаблак запитав умисно байдуже, хто займає друге місце в її каюті.

— Поки ніхто, — одповіла, не без натяку наголосивши: першому слові, — та завтра в