1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

— Ну й молодець! — захоплено вигукнув шеф. — Ну й голова! Виконувати, кажеш?

— Так, — нахилив голову третій, — в нашому ділі самодіяльності не може бути. Вашими молитвами тримаємось.

— Я завжди казав, що ти — розумник, — кивнув шеф, — і в разі чого заступатимеш мене. Та зараз помиляєшся.

— У чому? — аж сіпнувся той на стільці.

— Не моїми молитвами тримаємось, а кебетою. І вмінням розраховувати.

Славко витягнув сигарету, прикурив, смачно затягнувся. Було йому років під сорок — повновидий, але вилицюватий, рано полисів: волосся, рудувате й рідке, збереглося тільки на скронях і нижче потилиці.

Затягнувшись ще раз, Славко потушив сигарету в попільниці. Запитав:

— Ти сам підійшов до нього на палубі чи він до тебе?

— О-о! — закотив очі до лоба шеф. — Логічно мислиш, Славуню, хвалю й здоровлю тебе за це!

— До Кухаренка підійшла Таня, — одповів Бобир твердо. — Точно, Таня. І познайомила нас.

Шеф швидко доїв морозиво й відсунув вазочку. Роззирнувся довкола.

Вони сиділи в літньому кафе на Сирці, де в цей час завжди було малолюдно, — тому-то шеф часто вибирав його для зустрічей. Крім того, полюбляв морозиво, а тут його завжди подавали з полуничним чи смородиновим варенням.

Облизавши ще раз ложечку, шеф мовив:

— Власне, чим ми ризикуємо? Ну, промацаємо цього, як його, Кухаренка… Ти ж йому нічого конкретного не казав? — втупився в Бобиря.

— Ні. Натякав тільки, що можуть бути справи.

— Отож, — згодився шеф. — Справ може бути багато, і ти просто хотів дістати в нього, ну, що? Голландський костюм, скажімо…

— Краще б дублянку для Танюшика, — зовсім серйозно зауважив Бобир.

— Для неї можна, — дозволив шеф. — Тільки не для тебе. Машину я тобі дозволив, поки все. А то — машина, дублянка, шапка ондатрова, імпортні костюми… І нема Бобиря, нема нашого дорогого й любимого Толика, й запаху його не лишилося.

— Ну, так уже й не лишилося! — чомусь образився Бобир.

— Не залишиться, — ствердив шеф. — Тому чув, що сказав Славко: ніякої самодіяльності. Дозволяю тільки вечір у ресторані.

— З дівчатами? — вирвалося в Толика.

— Звичайно.

— Чудово! — швидко потер руки Толик.

Шеф подивився на нього уважно.

— Ручечки потираєш? — нараз запитав ніжно. — Рученьки свої волохатенькі?

Бобир зніяковіло заховав за спину свої величезні руки.

— Яке вам діло до моїх рук? — запитав ображено.

— До рук — ніякого, — одповів шеф. — До характеру! Є в тебе ще… — невизначено помахав рукою, — легкість думки.

— Легкість? У мене? — ще більше образився Бобир. — А хто в Херсоні все так гарно владнав!

— За Херсон дякуємо, — холодно блиснув очима шеф. — Зняв камінь з плечей, це правда. А до ресторану підеш разом із Славком.

У Толика ображено випнулися губи.

— Не довіряєте?

— Ну й дурень. Якщо б не довіряв, хіба б сидів би тут з тобою? Підстраховую: одна голова — добре, а дві… Нам цей Кухаренко потрібний, ясно? Товар лежить, а точка Буловацького накрилася. В чотири ока на нього глянете, гарну дівку йому підсунеш, чоловік від гарної дівки шаленіє, вона його обплутає, а тут — ми… — Подумав трохи й додав: — Тільки ніяких конкретних пропозицій, околясом, прошу я вас, не більше. І про Славка — ні гу-гу… Славко, і все. Хто й звідки — невідомо, зрозуміли? — Бобир кивнув, а Славко й бровою не повів. — А якщо зрозуміли, дорогенькі мої, то бувайте здорові, посидьте тут ще трохи, а я поїхав.

Нараз якась думка майнула в шефа, сторожко озирнувся, але в кафе було порожньо: двоє дівчаток ласували морозивом, та сивий літній чоловік пив каву з тістечками.

— Може, відвезти вас? — запропонував Бобир.

— Ну й дурень, — спокійно одповів шеф. — Уяви собі, що того Кухаренка до тебе підставили… І він у тебе на хвості…

— Ні, — категорично заперечив Бобир. — Я сюди знаєте як їхав? Через Нивки. І дивився — все чисто.

— За це хвалю, — підвівся шеф. — Бувайте.

Він вийшов з кафе, постояв трохи на вулиці, завернув за ріг і, спіймавши таксі, поїхав до центру. Бобир розплатився за морозиво.

— Зустрінемось чверть на дев'яту біля філармонії, — попередив Славка.

Той хитро підморгнув.

— От що, — затримав Толика, — яких дівчат покличеш?

— Танюшика з Валерією. А для тебе…

— Мені б щось свіженьке.

— Я скажу Танюшику. Кадри мусять бути на висоті.

— А настрій в тебе поліпшився, — констатував Славко. — Гадаєш, заарканимо цього Кухаренка?

— Я оптиміст, Славцю, і завжди вірю в людей. А людина, яка прилучається до благ трикотажної справи, вже не може жити на одну зарплатню!

Увечері білий «Москвич» Толика стояв на темній вулиці поблизу ресторану, де Бобир замовив окремий кабінет. Таня привела двох подруг: фарбовану блондинку з гарними зеленими очима й високим бюстом і тендітну дівчину з шапкою каштанового волосся.

— Це — Валерія! — багатозначно мовила Таня, підводячи блондинку до Хаблака.

Валерія подала капітанові руку човником, зовсім по-селянськи, але обдарувала грайливим затяжним поглядом і сіла поруч на стілець, наче випадково притиснувшись на мить теплим плечем.

«Ого! — подумав Хаблак. — А вона з досвідом…»

Друга дівчина, на перший погляд, поступалася блондинці, проте Славко, який вважав себе знавцем і справді перебачив багато, відразу прилип до неї.

— Це каштанове бісеня вміє все, — шепнув Бобиреві. — Як вас звати, принцесо? — вклонився жартівливо.

Дівчина уважно подивилася на нього. Видно, Славко не справив враження — наморщила гарненький носик і відповіла зневажливо:

— Принцеси нині в ціні! Не для вас…

Славко не любив модних костюмів, носив магазинні, дешевенькі, й дівчина відповідно оцінила його.

— Мене звуть Славою… — удав, що не помітив її іронії.