1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Піжон у світлому костюмі, видно, образився, що його не впізнали, і, проштовхавшись ближче, зареготав голосно:

— Дивіться, Маринка танцює з горилою! Хелло, дєтка, де ти відкопала такого?

Славко мовби й не зреагував на єхидну репліку. Лише зиркнув, запам'ятовуючи, і через кілька секунд так наступив на носок черевика піжона, що той лише зойкнув і пошкандибав до свого столика.

— Так буде з кожним… — пробубонів Славко, зловтішно провівши його поглядом. Нахилився до Марини. — Про що ти, крихітко?

Марина почала розповідати йому про сукню, змодельовану голлівудською актрисою, фото якої дівчина нещодавно побачила в якомусь закордонному журналі:

— Розумієш, просто чудово. Під сукнею в неї нічого, ну, зовсім… Звичайно, велике декольте, та смисл не в цьому. З лівого боку сукня має розріз, точніше, не сходиться сантиметрів на десять і переплетена тоненьким мотузком. І все як на долоні… А фігура в неї — захитаєшся.

— Не краща, ніж у тебе, — безапеляційно заявив Славко.

— Але ж у мене нема такої сукні, — з жалем мовила дівчина. — Не сукня, а чудо! Я мало не вмерла побачивши.

Славко резюмував дещо своєрідно:

— Мотузок треба мати міцний. А то — раз, і все в натуральному вигляді…

— Може, на це й розраховане! — зареготала Марина.

Коньяк паморочив Славкові голову, а дівчина дивилася знизу млосно, і вся вона була така тендітна й бажана, що Славкові здалося: не бачив у житті кращої. Кинув танцювати і, взявши Марину за руку, потягнув на другий поверх. На сходах зупинився і, побачивши, що поблизу нікого нема, обійняв дівчину.

— Обережно, милий, ми так не домовлялися! — відштовхнула його Марина.

— Іди сюди!

— Не хочу.

— Йди, не пошкодуєш!

Відчуваючи, що робить дурницю, та не в змозі вже зупинитися, Славко витягнув з кишені щось загорнуте в досить-таки заяложений носовик, розгорнув. Марина зневажливо посміхнулася.

— По три рублі за штуку. Такого мотлоху на вітринах…

— Дурепо, — образився Славко, — високопробне золото!

— Овва, золото! Сільських дівчат обманюй, не мене.

Славко тремтячими пальцями загорнув носовик.

— Не віриш, не треба: по півтори сотні за кожну.

— Ану дай ще глянути.

— Е-е… — Славко нахабно похитав пальцем перед гарним Марининим носиком. — Пізно… Я роздумав…

— Покажи, мій ведмедику!

Славко рішуче рушив угору.

— Якщо захочеш, будуть твої, — обернувся.

Марина зітхнула.

— Що у вас? — запитала Валерія. Вони з Хаблаком також поверталися на другий поверх.

Марина тільки махнула рукою й швидко задріботіла за Славком.

— Гарна дівчина, — сказав Хаблак, — а він…

— Зате в нього… — дівчина зробила виразний жест пучками правиці.

— Ти його знаєш? — запитав Хаблак украдливо.

— Вперше бачу. Але Толик з жебраками не водиться. Так? — жадібно зазирнула капітанові у вічі.

— Звичайно, — заспокоїв її Хаблак.

Вони повернулися до кабінету. Побачивши капітана, Бобир загорлав:

— Пити! Пити коньяк і шампанське! Бо вечеруха наша — з продовженням!

Хаблак стенув плечима.

— З яким ще продовженням?

— Побачиш! — Толик підвів угору вказівного пальця. — Поїдемо до Валерії, побачиш…

Вони сиділи за столом до пізнього вечора і вийшли, коли ресторан уже зачинявся.

Бобир подав машину. Через кілька хвилин «Москвич» зупинився біля будинку Валерії.

— Тихше, щоб не почули сусіди, — попередила дівчина і потягла на себе двері парадного.

… Славко стояв з пляшкою шампанського в дверях освітленої торшером невеличкої спальні. Валерія мешкала в двокімнатній квартирі: розійшлася з чоловіком, і той залишив їй помешкання.

Толик з Танюшиком давно вже усамітнились на кухні, а Славко ніяк не міг угамуватися: від шампанського його тягнуло на промови. Покалатав пляшкою — корок бабахнув у люстру. Вино вилетіло пінним гейзером. Славко налив собі у фужер і запропонував Хаблакові.

— А-лий… — Хаблак удавав зовсім сп'янілого. — Нал-лий, друже! — повторив і простягнувся на ліжку, кинувши фужер на підлогу. Повільно сповз з ліжка на килим, повернувся на бік і прикинувся, ніби одразу заснув.

— Ще одна жертва! — патетично вигукнув Славко, тицьнувши в Хаблака пальцем. — А я гадав, що він сильніший. Давай покладемо його на ліжко.

— Ану його, алкаша, під три чорти, — заперечила Валерія. — Прочумкається, прилізе сам.

«Блажен, хто вірує, такому тепло жити», — подумав Хаблак і заснув по-справжньому.

У промтоварному магазині на Куренівці працювали дві продавщиці: Галя й Наталка. Обидві — комсомолки, обидві — заочниці торговельного технікуму.

Галя — висока чорнявка, з широкими бровами, темними очима й ямочками на щоках. Наталка — низенька й пухкенька, кирпата й з веснянками на повновидому обличчі.

Після того, як директор магазину Павло Олегович Кухаренко пішов у відпустку, сюди завітали двоє чоловіків. Одного з них дівчата знали: секретар райкому комсомолу Василь Логойда, другого бачили вперше. Саме починалася обідня перерва, і Логойда попросив дівчат зачинити крамницю й пройти до кабінету директора, якщо можна було назвати кабінетом маленьку кімнатку, половину якої займали письмовий стіл і шафа з паперами.

За столом сиділа заступниця Кухаренка Лизавета Йосипівна Турчина, котра зараз виконувала обов'язки директора.

Логойда мовив не зволікаючи:

— Оце — товариш з міліції. Є, дівчата, до вас прохання. Якщо хочете, навіть не прохання, а комсомольське доручення. Товариш зараз усе розповість.

Круглі Наталчині очі ще більше округлилися від цікавості. Вона непомітно підштовхнула Галю, прошепотіла:

— Я ж казала, що Павло Олегович… — затнулася, але Галя зрозуміла подругу. Справді, директор пішов у відпустку якось несподівано, ще позавчора й гадки не було про це, а вчора вранці приходить з наказом. Мовляв, є путівка до санаторію, а він давно мріяв трохи підлікуватися… Наче не могли повідомити про путівку хоча