1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

— А може?.. — засумнівався Славко.

— Ніяких «може»! — відрубав шеф категорично. — Знаєш, над якою прірвою ходимо?

— Знаю, — кивнув Славко. — П'ятнадцять років суворого режиму.

— Е-е… — заперечив шеф. — Не будь наївним: якщо підрахують, скільки ми взяли, вишка! Економічну диверсію пришиють.

У Славка мороз пішов шкірою, та зовні нічим не виказав себе. Тепер надія лише на шефа, на його вміння аналізувати події і знаходити єдино правильний вихід із становища. Сидів мовчки, віддано дивлячись, і шеф розуміюче посміхнувся.

— Злякався? — запитав.

— А хто не злякається?

— І це вірно кажеш. Але рано нам лякатися.

— Мабуть, Бобир і справді погорів.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Від Бобиря прямий вихід на нас.

— Я завжди вважав тебе розумником.

— Цей тип, який видає себе за Кухаренка, знає мене.

Шеф посуворішав.

— Ось цього я не розумію, — постукав вказівним пальцем по столу. — Ти мусив розкусити його відразу.

Славко розвів руками.

— Він не викликав у мене жодних підозр.

— А ти думав, що в міліції простачки сидять! Там, Славуню, вовки. І ми з тобою вовки, дорогенький. Старі й досвідчені вовки, і нас ще переграти потрібно.

— Але ж Бобир…

— Толик уже програв, — махнув рукою шеф. — Вчисту.

— Він потягне за собою і нас.

— Не виключено.

— Тоді я вас не розумію.

— Не гарячкуй, полегесеньку-помалесеньку, все обмізкувати треба. Чув, існує така наука, логікою називається.

— На вас одна надія! — вирвалося в Славка.

— А якщо на мене, то сиди тихо й слухай. Почнемо по порядку. Певно, вони вийшли на Бобиря в Херсоні. Щось з Буловацьким пройшло не так гладко, і десь Толик лопухнувся. Якщо б знаття, де і як, ми б з тобою все вирішили, а так… — знову постукав пальцем по столу.

— Звичайно, до міліції не підеш, не попитаєш, — вставив Славко.

— Зрештою, важливий сам факт: вони якось вийшли на Бобиря в Херсоні, цікавляться ним і зараз. І щось знають про його справи — бачиш, підсунули йому Кухаренка. Гачок, який ми ледь не проковтнули. Клюнули, правда, проте могли й проковтнути.

— Якщо вони стежать за Бобирем, бачили, як ми позавчора сиділи в кафе.

— Логічно, — схвалив шеф, — але я їхнього брата за кілометр чую, і хвоста за собою ще не помітив. А ти?

— Чистий стопроцентово.

— Отже, вони гадають, що намацали другу ланку нашого ланцюга, тобто тебе. А що вони знають про тебе? Що ти — Славко. Ну, ще словесний портрет… І нехай шукають по Києву. Владиславів, Святославів, Ярославів, Ростиславів… Вік шукай, то більше, що ти в Києві й не прописаний. До речі, Толиковій коханці щось відомо про тебе?

— Я попереджував, щоб ні-ні.

— І я також. Отже, тут у нас усе гаразд. І виходить: нема Бобиря, немає й нас.

— Ви вважаєте?.. — гостро зиркнув на шефа Славко.

— Зараз Бобир у відпустці. Ось нехай і поїде кудись до моря.

— Приліпився до Тетяни.

— Як приліпився, так і відліпиться.

— Закохався.

— От що! — палець шефа стукнув по столу. — Зараз не до сентиментів. Нехай мотає з Києва сьогодні, навіть не сьогодні, а зараз, негайно. Збагнув?

— Як не збагнути!

— Де Толик зараз?

— Поїхав з Танюшиком.

— Куди?

— До Іриня.

— Але ж і ти в Ірині…

— Колись Толик їхав до мене електричкою й познайомився з Танею.

— Вона знає, що ти — іринський?

— Гадаю, ні. Зрештою, ви знаєте, скільки народу в Ірині?

— Значно менше, ніж у Києві.

— Їй нічого невідомо, — похитав головою Славко. — Я знаю все, навіть номер її телефону, а вона — нічого.

— Зараз подзвони Бобиреві. Домовся, щоб передзвонив тобі з автомата. Особисті контакти припиняються. Для всіх. Дзвонити мені тільки в разі нагальної потреби.

— А якщо Бобир не схоче?

— Скажеш, я наказав. І ніхто, розумієш, ніхто, ні Таня чи хто там ще — Зоя, Віра — не повинен знати, куди Толик подався.

— Відпустка в нього кінчається через три тижні.

— За цей час вирішимо — що й до чого.

— А якщо просто припинити контакти з Толиком?

— Ти що, Бобиря не знаєш? Врахуй, ми з тобою — одна справа, а що Толик? Виконує наші окремі доручення, ну, одержує за це. Бобир років на п'ять тягне і, якщо міліція його прижучить, може й виказати нас з тобою.

Славко посуворішав.

— Якщо вчепилися в Бобиря, не відпустять.

— До речі, гроші в Толика є?

— Мусять бути. Навряд чи за тиждень свою тисячу прогуляв.

— Не треба обмежувати його в коштах. Нехай повідомить тобі свою адресу. Перекажеш йому п'ять сотень на Головпоштамт до запитання.

— А не забагато?

Шеф засміявся: тихо й ласкаво.

— Скупердяйчик ти мій… Хвалю і заздрю, в тебе вже ой-ой скільки лежить! За моїми підрахунками… — Помітивши заперечливий жест Славка, позадкував: — Гаразд, не буду, радість моя. Кожен робить із своїми грішми, що хоче. Але не забувай, — насварився пальцем і вів далі зовсім іншим тоном, — що в нашому ділі витрати іноді важать не менше, ніж прибутки. І коли можна було б купити цього типа з міліції!..

— Якісь божевільні там працюють, — похитав головою Славко.

— Цей Павло, чи як його, в зарплату не так уже й багато десяток одержує, а ми б його