1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

— Не візьме!

— А Бобир ще й проситиме, — зареготав шеф. — Домовились: перекажи п'ять сотень, і щоб без нашого дозволу в Київ не повертався. Три тижні — це багато, за три тижні неодмінно щось придумаємо.

— Звичайно, ви придумаєте, — полагіднішав Славко. — А як з товаром?

— У тебе багато лишилося?

— Кофти — класні, за три дні розійшлися.

— Посидиш спокійно. Товар піде через Зельцера.

— Ще одна точка потрібна, — зітхнув Славко.

— Всьому свій час, дорогенький.

— До речі, чи мусить Бобир попередити Таню, хто такий насправді Кухаренко?

— Ні в якому разі. Нехай вигадає якусь історію. Сестра в Ростові чи Краснодарі захворіла, бабуся померла… Попервах ця версія і міліцію може заспокоїти.

— Може, — погодився Славко.

— Ніби все, — потер чоло шеф. — Здається, Славуню, ніби все ми з тобою вирішили й передбачили. А ти злякався! Міліція — то, рідний ти мій, для хуліганів і злодіїв, а люди поважні й з головою на плечах завжди зуміють співіснувати з нашою міліцією.

— А настрій у вас поліпшився.

— В тебе також?

— І в мене.

— Це добре, Славуню, бо з поганим настроєм справи не робляться. Іди й дзвони Толику, чорти б його забрали, падлюку нашого пречудового!

— Може, нехай їде машиною?

— Для полегшення роботи міліції? Машину, мислителю ти мій дорогенький, у наш час радіо й різних телетайпів розшукати значно легше, ніж людину. Особливо коли ця людина не дотримується правил прописки.

— Ясно. Можна йти?

— Йди, рідненький, поспішай, але озирайся. А я з'їм ще порцію морозива.

Хаблак чекав зайвих чверть години, а Бобиря все ще не було. У двадцять на сьому він уже знав: щось трапилося й Толик не прийде. Але все ж постояв на трамвайній зупинці, де вони домовились зустрітися, до пів на сьому і тільки після цього попрошкував до телефону-автомата, щоб подзвонити Тані. Вчора дівчина залишила йому номер телефону і адресу.

Хаблак проспав на килимі в кімнаті Валерії до шостої ранку. На початку сьомої навшпиньках пробрався повз диван, де ще бачили ранкові сни Марина й Славко, до ванної. Закінчивши туалет, зазирнув на кухню. Толик з Танею спали на матраці просто на підлозі — з-під ковдри стирчала волохата нога Бобиря, він солодко сопів, притулившись до Таниного плеча.

Хаблак розштовхав Бобиря, той зиркнув на годинник, пробуркотів щось і хотів повернутися на другий бік, та Хаблак нагадав, що Тані о сьомій на роботу й вона просила розбудити її о шостій.

Дівчина прокинулася сама. Випростала з-під ковдри повні голі руки, аніскілечки не соромлячись Хаблака. Поскаржилась:

— Матрац тонкий, не виспалася я. — Поправила розсипане волосся й додала: — Я зараз намарафечуся, й поїдемо.

— Куди? — запитав Хаблак.

— До виставки.

— Нам по дорозі, — сказав, хоч мусив їхати зовсім в інший бік. — Підкинете мене до Московського універмагу.

— Там живеш? — поцікавився Толик.

— Ні, але маю інтерес, — підморгнув йому Хаблак, і Толик, у якого з похмілля гуділа голова, байдуже погодився:

— Інтерес, то й інтерес. А ти хлопець — відірви й кинь. Од Валерії до…

Хаблак приклав пальця до губ, вказавши очима на Таню, але Бобир махнув рукою.

— Танюшик — свій хлопець, — мовив, — могила.

Почувши голоси на кухні, прокинувся Славко. Натягнув штани й вийшов до передпокою босоніж.

Хаблак зітхнув полегшено: квартира ожила, і йому вже нічого не загрожувало.

Бобир довіз Хаблака до Московського універмагу, вони домовилися зустрітися о шостій на трамвайній зупинці поблизу Палацу піонерів — і ось Толик не з'явився…

Ганя одізвалася одразу, наче сиділа біля телефону.

— Ну й ну, — мовив докірливо Хаблак, — я півгодини чекаю на них, як останній дурень, а вони…

— Толика нема, — перервала його дівчина, — в нього померла бабця, і він полетів до Сімферополя.

— Хто помер? — перепитав Хаблак автоматично.

— Я ж кажу — бабця. Він подзвонив мені на роботу й повідомив, що летить до Сімферополя.

— Шкода, — зітхнув Хаблак. — І коли повернеться?

— Обіцяв через два-три дні.

Цих кількох секунд Хаблакові вистачило, щоб зрозуміти: щось трапилося, і Бобир замітає сліди. І єдине джерело інформації, на яке він може поки що розраховувати, — Таня.

— Сподіваюсь, ви не сумуєте? — запитав.

— Нудьга зелена, — поскаржилась.

— Давайте понудьгуємо разом. Іду до вас із шампанським.

— Але ж…

— Ніяких але! — Хаблак знав, що треба бути настирливим: дівчина казала, що батьки поїхали, й вона лишилася в будинку сама. — Беру таксі.

— А що скаже Толик?

— Дякуватиме, що я розважав вас.

— Він такий ревнивий!

— Ревнивих треба вчити.

— Ну, добре, — погодилася Таня. — Адресу пам'ятаєте?

Ганин будинок стояв за високим парканом. Хаблак посмикав хвіртку — не відчинялася. Побачив збоку кнопку дзвінка, натиснув. Подумав, що Танині батьки не дуже шанують товариство, і наче у відповідь на ці думки за парканом хрипко й люто загавкав пес.

Хвіртка розчинилася безшумно, певно, петлі регулярно вмащувалися, і Таня визирнула на вулицю. Була в дешевенькій квітчастій суконці, й Хаблак вирішив, що цьому гарненькому бісеняткові личить усе: бавовняне платтячко виглядало на ній не гірше, ніж учорашня вечірня шовкова сукня.

Таня потримала за нашийник вівчарку з червоними очима, і капітан, притиснувши до грудей пакет з цукерками й шампанським, піднявся крутими сходами на відкриту терасу з круглим столом посередині.

— Заходьте, — вказала дівчина на відчинені масивні двері, що вели до темнуватої кімнати, застеленої килимовими доріжками, але Хаблак, поклавши на стіл дарунки, запитав:

— А тут можна? — Не чекаючи відповіді, опустився в плетену гойдалку, вільно простягнув ноги, огледівся. — Гарно