1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Хаблак розумів, що не варто докоряти Смоляннікову, та не витримав і мовив:
— Коли б ви одразу заявили в міліцію, значно полегшили б нам роботу.
Юрій Олексійович лише розвів руками.
— Чекайте, чекайте… — пожвавішав раптом. — Я ще тоді подумав, але якось вилетіло з голови. По-моєму, цей тип живе десь тут. В Ірині чи поблизу. Он бачите, сарайчик у мене цегляний, ще не викінчений. Минулого року почав будувати, проте ніяк не закінчу. Нагорі цегла посипалася. Отож цей тип, Ярослав Михайлович, глянув на сарайчик, помітив ту цеглу й питає, наче нічого між нами й не сталося: «На Пучанському заводі цеглу купували?» — «Так», — відповідаю. «Бракороби кляті, — каже. — Я в них минулого року брав, то також уже посипалася. Недопалюють».
Хаблак пожвавішав:
— Так і сказав: «минулого року»?
— Авжеж. Я, правда, подумав, може, людина дачу будує…
— Може, й дачу, — погодився Хаблак. — А може, й сарай — не все одно? Головне, що купував цеглу минулого року.
— Але ж ви не знаєте прізвища. Хаблак підвівся.
— Якась ниточка все ж є, — одповів. — Спробуємо потягнути за неї. Як краще дістатися звідси до Пучанської цегельні?
У відділі постачання цегельного заводу капітанові дали кілька стосів акуратно підшитих документів. Хаблак подумав трохи й почав гортати їх, починаючи з другого кварталу. Справжній господар, вирішив, навряд чи будуватиметься взимку. Щоправда, міг раніше потурбуватися про цеглу, але ж цей Ярослав Михайлович — ділок, і дістати наряд йому, певно, не так уже й важко.
Гортав папери швидко, звертаючи увагу тільки на ініціали. Думав, шкода, що не пишуть у нарядах ім'я й по батькові. Ярослав Михайлович… Я. М. А в нарядах: П. К… В. І… М. М… С. В…
Ось квітень і закінчився, а Я. М. нема. Присунув книгу травневих документів і мало не одразу побачив: Я. М.
Хмиз Я. М. Адреса: Іринь, вулиця Лугова, 14.
Що ж, здрастуйте, Ярославе Михайловичу. Доброго дня, вельмишановний громадянине Хмиз!
Але ж, позадкував одразу, може, громадянина Хмиза звуть Яковом Миколайовичем? І даремно ви радієте, товаришу інспекторе карного розшуку…
Хаблак подзвонив майору Самойлову й попросив машину. А ще додав, коли десь поблизу вештається інспектор, на дільниці якого вулиця Лугова, то нехай сідає в машину і їде до нього. До речі, запитав, чи знайоме майорові прізвище Хмиз?
Самойлов подихав у трубку, пригадуючи, але так і не пригадав. Машину ж з дільничним інспектором пообіцяв прислати, порадивши Хаблакові поки пообідати. За сто метрів од цегельні чудова їдальня, а якщо капітан замовить ще суп харчо, не пошкодує, такого супу не з'їси навіть на Кавказі. Мовивши це, здається, сам засоромився цієї гіперболи й поклав трубку.
Хаблак усе ж скористався з поради Самойлова. Суп харчо справді виявився смачним. Біфштекс був стандартний, рублений, та на ньому апетитно лежало підсмажене яйце, і Хаблак віддав належне й тому, й другому. Побачивши за вікном «газика», взявся до компоту. Краєм ока бачив, як виліз з машини дільничний — зовсім ще молодий хлопець з лейтенантськими погонами. Сам Хаблак мундира майже не носив, та йому подобалися люди в мундирах, особливо такі стрункі й підтягнуті, як цей лейтенант.
— Проховник, — представився той, коли Хаблак підійшов до машини. — Григорій Ілліч.
Капітан забрався на заднє сидіння. Лейтенант сів поруч, і Хаблак запитав:
— Ви знаєте Ярослава Михайловича Хмиза? З Лугової вулиці? — Подумав: зараз лейтенант поправить його, і доведеться знову гортати наряди. Правда, тепер буде легше: дільничний допоможе.
— Знаю, — одповів Проховник. У Хаблака одлягло від серця.
— І що то за один?
— Директор магазину в приміському селищі Іванівка.
— Кремезний, лисий і рудий?
— Точно.
— Ну, спасибі, Григорію Іллічу, порадував ти мене.
— Чим? — не збагнув той.
— Поїхали, — поклав капітан руку шоферові на плече, — на вулицю Лугову. Дуже мені кортить хоча б одним оком глянути, як живе громадянин Хмиз.
— Живе — дай боже кожному! — мовив лейтенант. — Будинок — два поверхи. Сарай із цегли…
— Бракороби у вас тут на заводі, — засміявся Хаблак наче не до ладу, — цеглу недопалюють. А в Ярослава Михайловича сарай сиплеться.
Лейтенант зиркнув на Хаблака недовірливо: звідки знає? А може, розігрує?
— Там сарай такий, — заперечив, — що сто год простоїть.
— Так, — якось непослідовно погодився Хаблак, — Хмиз — справжній господар.
— Щось сталося? — обережно поцікавився лейтенант. — З Хмизом?
— Поки що нічого. Але, сподіваюсь, станеться.
— Кримінальна справа?
— Справи, лейтенанте, як такої поки що нема. Розкажіть, що знаєте про Хмиза.
Проховник не задумався ані на мить:
— Я їх добре знаю — Хмизів… Мешкаю неподалік і повз їхню садибу на роботу ходжу. Сім'я порядна. Жінка в Києві працює, десь хімчисткою завідує. Двоє дітей, хлопчик ще маленький, а дочка в школу ходить. Власне, все.
Хаблак зиркнув на годинник.
— Ярослав Михайлович ще на роботі, — сказав. — А раптом дома?.. Не мусить мене бачити. Проїдемо повз садибу, і п заховаюсь за вас, лейтенанте.
— Там такий паркан! — заперечив Проховник. — Хмиз, якщо б і захотів, нічого не вгледить.
— А ви чули про випадки, коли і незаряджена рушниця стріляє?
— Так, береженого й бог береже.
Вони повернули на вулицю, посеред якої ріс величезний луб, і лейтенант наказав зупинитися.
— Он там, за жовтим парканом, — вказав пальцем на оселю навпроти дуба.
Хмиз збудував собі справді капітальний будинок: двоповерховий, вкритий бляхою, з величезною верандою.
