1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Але хтось сів поруч на лавку, й відчуття невагомості відразу зникло.

Хаблак скосував праворуч: якийсь дідуган розгортає галету. Зараз він надибає на щось цікаве й поспішить поділитися своїми враженнями з сусідом. Розмовляти ж Хаблакові не хотілося: підвівся й попрямував до міста.

Під час обідньої перерви Хмиз подзвонив шефові з будки телефону-автомата.

— У нас ревізія, — повідомив коротко.

— Звідки?

— Контрольно-ревізійне управління.

— Ну й що?

— Порядок. У нас повний порядок.

— А якщо порядок, то чого ти хвилюєшся?

— Чому так вважаєте?

— По голосу чую.

— Помиляєтесь.

— Я ніколи не помиляюсь, — відрізав шеф сухо й додав: — Увечері приїдеш на дачу.

— Угу… — відповів Хмиз і повісив трубку.

Шеф мав дачу на лісовому дніпровому березі. Точніше, будинок належав тещі, але вона відвідала його тільки раз чи двічі, мешкала з сином аж в Ужгороді й задовольнялася щомісячними грошовими переказами, які дещо піднімали її моральний дух, підірваний сповненим тривог існуванням без ужгородської прописки.

Дачу огороджував паркан із щільно збитих дощок. В паркані не було жодної щілини, й підгледіти, що робиться в садибі, можна було хіба що залізши на нього. Тільки підгледіти, бо шлях до дому охороняв величезний і лютий доберман-пінчер. Шеф ніколи не тримав його на цепу, всі навколо знали це, особливо сусідські хлопці, ласі до чужих яблук і груш.

Хмиз погрюкав у хвіртку, доберман сприйняв це як виклик йому особисто й кинувся, захлинаючись від люті, на паркан.

Хмиз почекав трохи й погрюкав знову і одразу почув з-за хвіртки:

— Ти, Ярославе?

— Я.

Клацнув замок.

Шеф стояв, тримаючи добермана за нашийник, і Хмиз, знаючи підступний норов пса, поспішив до будинку.

Доберман незадоволено погарчав йому вслід, а шеф, замкнувши хвіртку, попрошкував за Хмизом.

— Як? — запитав коротко, однак Хмиз зрозумів його.

— Я вийшов з автобуса сам.

— Могли їхати в автомобілі.

— Наче вперше… — образився Хмиз. — Я одразу до лісу, буцім по гриби, там мене сам чорт не знайде, не кажучи вже про обехеесу.

— Обехееса, гарний ти мій, гірша за чорта, — сухо реготнув шеф. — Але хвалю: береженого й бог береже.

— Чогось лячно мені, — признався Хмиз. — Таке відчуття, що наступають на п'яти.

— Нерви! — заперечив шеф категорично. — Випити треба, все пройде.

— Не хочеться повертатися під газом.

— Заночуєш у мене.

— Тоді з задоволенням. Бо мені автобусом і електричкою…

— Поки жінка приготує вечерю, побалакаємо. — Шеф вказав на альтанку, суціль оповиту виноградом. Не диким, а справжнім культурним виноградом — великі зелені грона звисали з лоз.

В альтанці стояли диван і зручні фотелі поруч журнального столика. Шеф вказав Хмизові на фотель, а сам напівліг на дивані, підмостивши під бік подушку.

— Ну, що там у вас робиться? — запитав, наче йшлося про цілковиту дрібницю. — Дуже доскіпуються?

— Як завжди: документи, облік товарів…

— Але ж ти схвилювався.

— А ви б не схвилювалися? Міліція вчепилася в Бобиря, і тут тобі…

— Усе може бути, — зупинив його шеф, — проте не думаю… Просто збіг обставин. У тебе давно з контрольно-ревізійного управління були?

— Більше року.

— Отож. У них, знаєш, усе також планується. Настала твоя черга — і все.

— І я так думаю.

— А якщо так, чого панікуєш? Товару ж не було?

— Одна кофтина. Залишив для знайомої. Наділи на продавщицю.

— Пофортунило дівчині.

— Вони в мене не скривджені.

— Дивись, не перестарайся. Чим більше людина одержує, тим більше хоче.

— Знаю. В мене дівчата не розбещені: подаруночок, десятка до прогресивки за ударну працю — вони й щасливі. І мені віддані.

— Відданість, мій хороший, існує доти, доки існує матеріальна зацікавленість. Оце — наша діалектика.

— Вам би філософію викладати.

— Без вивчення конкретних законів економіки нам не обійтися, — ухильно відповів шеф. — Головне в нашій діяльності своєчасно міняти методи роботи. Обехеесівці почали пристрілюватися, снаряди лягають все ближче й ближче, не сьогодні-завтра мусять вцілити, пряме попадання, так би мовити, а ми — лівий поворот і залишаємо зону вогню.

— Щось нове вигадали?

— Наш кібернетичний центр, — шеф постукав себе пальцем по чолу, — розробив нову систему.

— А як з операцією «Юність»?

— Вичерпана.

— Шкода. Все просто й надійно.

— Так, наш принцип — простота й надійність, — погодився шеф.

— У вас усе було розраховане точно, — вказав Хмиз. — Відшліфована система, для чого ж міняти?

— Найдосконаліша система, розумнику мій, мав свої тріщинки, і пильне око нашої рідної міліції а часом може розгледіти їх.

— Вам видніше.

— А якщо видніше, то робитимемо зовсім по-іншому.

— По всіх точках?

— Звичайно.

— Як саме?

— Свого часу дізнаєшся. Не поспішай, моя радість. Нова система вимагає притирання й чіткості. Головне — чіткість. Через три-чотири тижні опробуємо її з Сидоренком. Ти поки сиди спокійно. Закінчиться ревізія, все владнається, тоді й про тебе згадаємо.

Хмиз поморщився.

— Але ж дивіденди?..

— Кожен одержить свою долю. Ніхто не застрахований під ревізій та інших неприємностей. Просто зараз Сидоренку із Зельцером доведеться більше працювати. У них щось трапиться, перекладемо на твій віз.

— Не заперечую.

— А якщо не заперечуєш, то ходімо вечеряти. Забалакались ми з тобою, а самовар давно кипить.

Хмиз переночував у шефа