1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
День минув у клопотах, доводилося весь час давати пояснення ревізорам, і Хмиз переклав свої прямі обов'язки на заступника. Весь час був насторожі: чи не криється за якимось запитанням підводний камінь? Але все йшло нормально, Хмиз почав уже заспокоюватися, коли за кілька хвилин до кінця робочого дня його покликали до телефону, і Ярослав Михайлович почув у трубці голос Бобиря.
Хмиз зблід, і навіть піт виступив на чолі. Проте знайшов у собі сили, щоб мовити байдуже:
— Слухаю вас.
— Я дзвоню з вокзалу й хотів би побачитись. — В голосі Бобиря не було певності.
— Чекайте… — промимрив Хмиз. — Дайте мені подумати… Я зараз згадаю…
— Це я, Толик! — не зрозумів його Бобир. — Чуєш мене, Славко?
— Так… так… Я чую… Добре, я буду через півгодини. Ну, хвилин через сорок, згода?
— Я з вокзалу, — повторив Бобир.
— Ага, отже, біля метро. Ви мене чуєте? Домовились.
Хмиз поклав трубку, дістав хусточку й обтер піт з чола.
Подумав: чортів Толик, і чого йому потрібно? Адже був суворий наказ — не з'являтися в місті. Гроші тобі дали, загоряй десь у Ялті чи в Сочі, ну чого припхався? До того ж під час ревізії.
Чи не бовдур? Навіть не бовдур, злочинець і негідник, осляча голова!
Хмиз лаяв подумки Бобиря останніми словами, а сам посміхався й тиснув руки ревізорам, що розходилися. Включив сигналізацію, замкнув магазин і попрямував до автобусної зупинки. Доїхав до метро й звідси подзвонив шефові. Ще ніколи не чув, щоб шеф нервував чи гнівався, то більше, лаявся, і вкрай здивувався, коли мембрана аж здригнулася од міцного слова.
Та шеф утратив самовладання лише на мить.
— Слухай мене уважно, дорогенький, — сказав. — Зробимо ось як…
Суботній день обіцяв бути сонячним і теплим. Хаблак визирнув у вікно, подивився, як поливає вулицю потужний ЗІЛ, помилувався веселкою, що стояла у водяному пилу, й почав робити зарядку.
Життя дивне й чудове…
Двічі присісти…
Коли тобі лише тридцять років…
Прогнутися вправо…
Коли таке тепле сонце й відчуваєш кожен м'яз…
Дістати долонями підлогу, видих…
Коли через кілька днів повернеться з відрядження дружина…
Присісти…
Задзеленчав телефон. Коли телефон дзвонить на початку восьмої, не до добра…
Але ж хіба може щось зіпсувати настрій у такий ранок?
Хаблак узяв трубку.
— Доброго ранку, товаришу полковник. Що? Не може бути! Бобир?
— Так, загинув Бобир, — ствердив полковник Каштанов. — Учора ввечері. Потрапив під електричку. Є висновок експертизи: Бобир був напідпитку. Середній ступінь сп'яніння. Наші колеги з транспортної міліції вважають: нещасний випадок. Але ж вони не знають ситуації. Прошу вас зв'язатися із слідчим, який вів попереднє розслідування.
Хаблак подумав: побачив би зараз полковник свого інспектора — у коротких трикотажних трусиках, невмиваного й неголеного…
Мимовільно підсмикнув трусики й запитав:
— Як дізналися, що то — Бобир?
— Мав при собі документи, викликали дружину для впізнання, вона підтвердила.
— Дивно: нещасний випадок… — промимрив Хаблак.
— От ви й розберіться, — наказав полковник. — Залізнична міліція одержала від прокуратури вказівку передати матеріали нам. Висилаю у ваше розпорядження машину.
— Так, машина знадобиться, — погодився Хаблак.
— Буде за чверть години.
Забувши про свій чудовий настрій і сонячний ранок, капітан поспішив до ванної. Голився швидко й порізався. Це зіпсувало йому настрій, і Хаблак подумав, яким недовгий буває людське щастя. Здавалося, ніщо не віщувало клопотів і попереду був безжурний вихідний день з дніпровим пляжем і кінофільмом чи концертом увечері, і ось тобі — Бобир потрапив під електричку…
Згадав Толика, на мить стало шкода його, та одразу пригасив це почуття.
Ну чого мусить жаліти Бобиря? Шахрай, який обкрадає державу, отже, ворог усіх чесних людей і його, Хаблака, персональний ворог. Можливо, він загинув випадково, але, чесно кажучи, капітан сумнівався в цьому: спочатку таємниче зникнення Бобиря, тепер його смерть…
І знову — Іринь, а в Ірині — Хмиз… Чи не забагато?
Машина просигналила на вулиці, коли Хаблак зав'язував краватку, й через кілька хвилин капітан уже знайомився із старшим лейтенантом Моринцем.
Звичайно, кожному неприємно, коли твої висновки й міркування ставляться під сумнів, і Моринець у цьому відношенні не становив винятку. Подав Хаблакові папку із справою Бобиря, усім своїм виглядом показуючи, що дивується: і так усе зрозуміло — п'яний чоловік поперся на рейки, а там з-за повороту вискочив електропоїзд, машиніст побачив людину на залізничному полотні, проте електричку вже зупинити не зміг.
Нещасний випадок, чи не так?
Хаблак переглянув папери. Увагу його привернув протокол допиту машиніста електрички. Капітан запитав Моринця:
— Тут у вас записано: машиніст побачив людину на залізничному полотні. А як побачив? Лежала вона, йшла, сиділа? Чи, може, бігла?
Старший лейтенант знизав плечима.
— Здається, він казав, що п'яний чоловік лежав на рейках, — одповів невпевнено.
— Слід уточнити, — попросив Хаблак. — Це — дуже важливо. Прошу викликати машиніста, а ми поки з'їздимо на місце події.
— Машиніст зараз на станції, — пояснив Моринець, — і варто раніше заскочити туди. Ми з'ясували: він зробив усе, що мусив робити в таких випадках. Людина працювала всю ніч, чи треба викликати її сюди?
— Не треба, — погодився Хаблак.
Моринець зателефонував на станцію, і, коли вони приїхали, машиніст уже сидів у приймальній начальника. Повновидий, червонолиций чоловік із швидкими очима.
Хаблак попросив його:
— Розкажіть, будь ласка, як усе це трапилося. Я уважно прочитав ваші свідчення, але ніщо не може замінити живої розповіді.
Машиніст подивився на капітана допитливо, наче хотів дізнатися, скільки ще разів і кому доведеться
