1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Видно, дівчина не дуже поділяла старомодні погляди Хаблака, бо знизала плечима й винесла з кімнати транзистор.
— Спіймайте щось, — дала Хаблакові, — а я похазяйную, їсти хочете?
Капітан енергійно захитав головою, а дівчина по-змовницьки підморгнула йому.
— Може, хочете?.. Батько вигнав на тому тижні…
— Після вчорашнього! — жахнувся Хаблак.
— Тоді кави?
— Чудово! — Хаблакові й справді хотілося кави.
Таня принесла печиво, залишки торта. Капітан налив їй шампанського, а сам відсьорбнув кави. Дівчина сиділа за столом навпроти нього й дивилася, як здалося Хаблакові, визивно, а капітан сьорбав каву й думав, як краще розпочати розмову.
— Коли подзвонив Толик? — запитав Хаблак.
— Телеграма прийшла ще вчора ввечері, — пояснила дівчина. — Добре, що він подзвонив туди… — закопилила губу, — на стару квартиру. До тої видри. Міг би й не дзвонити.
«Завтра треба дізнатися, чи була насправді така телеграма», — вирішив капітан, хоча й не сумнівався: щось сполохало Бобиря, і телеграму він вигадав для Тані.
— Міг би й не дзвонити й не летіти, — сказав розважливо.
— І я так гадаю. Невже без нього не поховають? Він ту бабцю, здається, ніколи й не бачив, а поспішав так, що навіть не приїхав за валізою. Його валіза в нас, — пояснила, — й деякі речі.
— А як ставляться до нього ваші батьки?
— Вони знають: ми поберемось, коли Толик остаточно владнає формальності.
— Шкода, — зітхнув Хаблак, — сьогодні я хотів повезти вас у «Дубки».
— І потрапили до мене.
— Не каюсь.
— А як же Валерія?
— Коли я бачу вас!..
Таня насварилася пальцем.
— Нічого не вийде!
— Скажіть, — засміявся Хаблак, — чому така несправедливість? До всіх ваших принад ще й ямочки на щоках! Коли в інших…
— Вас цікавлять інші?
— Ні, — зовсім щиро визнав Хаблак, — зараз мене цікавить тільки ваша особа.
Дівчина покрутила фужер із шампанським довгими вхоженими пальцями, опустила вії.
— Завтра скажете те ж саме Валерії. Невже вона не сподобалася вам?
— Чудова дівчина, — ствердив Хаблак. Певно, Таня і справді почала вірити, що капітан закохався в неї, і він мусив дати задній хід: — Я давно не бачив таких вродливих.
— Так, — Таня наморщила свій гарний носик, — зріст, правда…
— А Славкові, по-моєму, Марина сподобалася. До речі, треба було б йому подзвонити й завтра поїхати в «Дубки».
Таня невизначено знизала плечима.
— Взагалі в мене завтра вільний вечір… Подзвоніть.
— Знаєте телефон?
— Звідки? Я його вчора вперше бачила.
— Я гадав: друг Толика…
— Ні, — похитала головою. — Толик привів його вперше.
— Шкода, гарний хлопець. Може, Марина знає?
Таня зиркнула на годинник.
— Маринка ще дома, зараз зателефоную.
Дівчина пішла до кімнати, а Хаблак налив собі ще трохи кави. Ковтнув і відставив чашку. Цей рудий Славко, здається, справді закохався в Марину — невже залишив їй свої координати і фортуна зараз посміхнеться Хаблакові?
Однак фортуна не спромоглася на посмішку, повернувшись, Таня повідомила:
— Вони домовились зустрітися завтра.
«Дідька лисого він прийде», — подумав Хаблак і запитав:
— Славко працює з Толиком?
— Десь у торгівлі. Толик ще возив його до Смоляннікова.
— Смоляннікова? Якого це Смоляннікова?
— Завмаг з третьої лінії.
— Ваш знайомий?
— Батьків, і Толик попросив звести його з ним.
— При чому ж тут Славко?
— В неділю ми хотіли по гриби їхати, але Толик не зміг. Треба було приятеля із Смолянніковим познайомити, я й запитала, що за один? Каже, є в нього товариш — Славко, то хоче зі Смолянніковим якусь справу владнати: Толик уже домовився про зустріч. А вчора питаю: той самий Славко? Виявляється, той.
«Овва, — подумав Хаблак, — Толик зводив Смоляннікова із Славком. Так само, як вчора з Кухаренком. І, якщо вони домовились… Слід підключати обехеесівців… Раптова ревізія в магазині Смоляннікова чи якась перевірка — хлопці краще знають, як це робиться».
Капітан нараз втратив інтерес до Тані, дівчина навіть почала видаватися йому не такою вже й вродливою. Непомітно зиркнув на годинник — початок дев'ятої, і слід їхати. Чверть години до електрички, ще двадцять п'ять хвилин до Києва, потім мало не півгодини на метро. Каштанова в управлінні вже нема, й доведеться дзвонити додому. Але для чого додому? Справа терпить, можна відкласти до ранку.
А якщо можна відкласти до ранку, то, власне, для чого йому поспішати?
Дійшовши такого висновку, Хаблак подумав, що даремно відмовився від запропонованої Танею вечері: кав'ярні та їдальні вже зачиняються, а до ресторану йти не хотілося — довго чекати, до того ж дорого, і він вилетить у трубу, якщо вештатиметься по ресторанах.
Капітан хитро посміхнувся й почав здалеку:
— У вас чудова кава, вона пробуджує апетит, я навіть не сподівався…
— Хочете їсти? — запитала дівчина просто.
— А є щось?
— У цьому домі завжди щось є. Хочете холодного м'яса з соусом, можна ще салат і бички в томаті.
— Невже є бички в томаті? — здивувався Хаблак. — Не їв цілу вічність.
— Я нагодую вас королівською вечерею, — пообіцяла Таня, і Хаблакові справді захотілося бути королем. Пересів із стільця на гойдалку й простягнувся, ледь-ледь погойдуючись.
Полковник Каштанов затримався у начальства, і Хаблак використав ці двадцять хвилин для наведення довідки про Смоляннікова. Подзвонив до Іринського міськвідділу внутрішніх справ — мав там знайомого, заступника начальника відділу, — поцікавився, чи не знає той часом Смоляннікова.
Заступник начальника, виявилось, знав навіть, що Юрій Олексійович Смолянніков тиждень тому перейшов на нову роботу
