1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
А машина вже зупинилася на великій площі, і в порту загудів пароплав. Хаблак стріпнувся — невже «Вячеслав Шишков»? Але його білий красень ще тільки заходив до порту.
Почекавши, поки пароплав пришвартується, капітан змішався з юрбою пасажирів і непомітно повернувся на судно. Тепер він був завідуючим невеличким промтоварним магазином на Куренівці Павлом Олеговичем Кухаренком.
Через півгодини по відплиттю Хаблак зазирнув до радіорубки. Радиста попередили ще в порту, й він негайно викликав Київ.
Черговий по управлінню повідомив капітанові, що Анатолій Васильович Бобир займається в промторзі постачанням, йому тридцять два роки, закінчив торговельно-економічний інститут, раніше працював заступником директора універмагу в приміському селищі, розлучений, має сина п'яти років, прописаний на Оболоні в квартирі дружини, але фактично там не мешкає: знімає квартиру десь на Відрадному.
Бобир з Танею усамітнились в каюті, провели в ній цілий вечір і ніч, не виходили аж до ранку; поснідали в ресторані й зараз годували чайок.
Хаблак вийшов на палубу й зайняв місце на лавці попід вікнами кают другого класу. Сидів, тримаючи в руці журнал, але не читав, милуючись дніпровими краєвидами. Відпочивав і зовсім забув і про Таню, і про Толика. Та все ж побачив, як повертаються з корми, й втупився в журнал: розраховував, що дівчина перша помітить його і представить Бобирю, — мусив бути ненастирливим, ініціатива знайомства повинна була належати Тані.
Вони мало не проминули Хаблака, та дівчина все ж помітила капітана й затримала Бобиря.
— Як відпочивали? — запитала так, для годиться, й, не дочекавшись відповіді, пояснила: — Наш попутник і твій колега…
Капітан простягнув руку:
— Павло Олегович Кухаренко.
— Анатолій. — Бобир не назвав свого прізвища, і Хаблак зрозумів його. — Таня казала, що ви в торгівлі?..
— Еге ж, крамницею завідую на Куренівці. Галантерея, трикотаж, солянка збірна…
— Солянка — це добре, — схвалив Бобир і глянув на Хаблака, як старшина на новобранця, — все ж займав посаду в торзі й стояв на якийсь щабель вище.
Хаблак удав, що йому не відомий профіль роботи Толика. Зрештою, міг і забути побіжне повідомлення його подруги.
— А ви по якій лінії, — запитав, — продовольчій чи промтоварній?
— Райпромторг, — одповів Бобир невизначено. Подумав трохи і, певно, вирішивши, що критися нема рації, додав: — Печерський.
— У Василя Павловича! — зобразив радість Хаблак, бо справді знав директора торгу.
— Чудова людина, — погодився Бобир, але без особливого ентузіазму. — Принциповий керівник.
«А тобі такі не до вподоби, — подумав Хаблак, — бо деякі твої справи…»
Він не встиг додумати, бо Толик запитав:
— Ви снідали?
— Уже.
— Шкода. Але заходьте до нас, маємо херсонського кавуна та й до нього.
Хаблак підвівся. Був нижчий за Бобиря, але кремезніший. Зазирнув у вирласті нахабнуваті очі — все ж Толик працює прямолінійно: не встиг познайомитися, а вже на чарку. Зрештою, все правильно. Саме за чаркою розкривається людина, і Толик, мабуть, промацуватиме його. Адже він нічим не ризикує: так, дружня розмова, і якщо Хаблак не сподобається йому, пішле під три чорти й тут же забуде.
Хаблак мовив розважливо:
— Воно й зранку не годилося б, але заради компанії…
Бобир якось плотолюбно потер долоні.
— Щаслива людина, яка знає, що робити вранці, а що ввечері. Зрештою, ми на пароплаві, а тут все однаково. Береги… — безнадійно махнув рукою, і стало ясно, що всі ці зелені схили, острови, придніпровські села одразу остогидли йому і, на його глибоке переконання, можуть викликати захоплення хіба що в людей розумово неповноцінних чи пенсіонерів, котрим тільки й лишилося, що дихати свіжим повітрям і милуватися краєвидами. Хаблак схвально нахилив голову.
— Вчора на пристані я купив такого ляща!.. — показав, трохи перебільшивши. — З ікрою.
Бобир жартівливо підштовхнув його.
— То чого ж ми зволікаємо? Лящ — це неймовірно, зараз ми візьмемо в буфеті пивка, я бачив, вантажили ящики. А Танюшик нам зробить салат. У Танюшика золоті руки, — взяв за руку, наче демонструючи.
Хаблак, правда, побачив тільки яскраво-червоні нігті, та заперечувати не став — може, Бобир і має рацію. Капітан зазирнув до своєї каюти, захопив ляща й пляшку горілки — він не підпільний мільйонер, а скромний завмаг, і дорожчі напої йому не по кишені. До речі, навіть про цю пляшку горілки треба згадувати в звіті, а полковник Каштанов не дуже охоче затверджує такі витрати.
Толик подивився на горілку несхвально, але в нього вистачило такту нічого не сказати з цього приводу, більше того, по першій він налив саме з цієї пляшки, хоч на столику стояв вірменський тризірочний коньяк, а що може бути краще саме за цей тризірочний? Хаблак був переконаний, що навіть марочний коньяк, який вій пив позавчора як воду з легкої руки Рогатого, поступається вірменському тризірочному. Щоправда, можливо, в нього плебейський смак, і, чесно кажучи, найбільше подобається йому добре посолений томатний сік, проте що зробиш, така вже служба: і пити доводиться, і цокатися з людиною, яку із значно більшим задоволенням побачив би в колонії.
Капітан узяв чарку й цокнувся, дивлячись просто у вирласті Толикові очі. Подумав, що вони, мабуть, все ж зустрінуться з Бобирем у камері попереднього ув'язнення. Від цієї думки зробилося легше, випив і почав закушувати копченим лящем.
Толик перехилив одну, другу, очі в нього покаламутнішали, він почав розпитувати Хаблака про справи в магазині, це не входило в плани капітана, бо мав досить приблизне уявлення про накладні та асортименти, відбувався загальниками, влив у Толика ще коньяку й запропонував не розмовляти про справи, від справ у нього болить голова, він утік од справ і не бажає повертатися до них хоча б на пароплаві.
